— Та яке там здоров'я! Лежить. Тяжко осколки його порешетили. З ногою погано.
— А з серцем, надійсь, гірше, — у зморшках Киринюка скупими сльозами блищать їдкі крапельки мряки.
— Воно так у кожної порядної людини.
— У кожної…
І не змовляючись, діди побрели туманом до Івана Тимофійовича.
Марійка стріла старих на подвір'ї, охнула, заметушилась, жалісно всміхнулась і, звичним рухом поправляючи хустку, повела гостей до хати.
Іван Тимофійович, пожовтілий і змарнілий, високо лежав на широкому ліжку.
І тільки тепер діди побачили, що його голова зовсім побіліла, а від втомлених очей безліччю промінців розходилися м'які старечі зморшки.
«Еге, та вже й Бондарю шостий десяток стукає», — вперше подумав Киринюк, обережно сідаючи коло ліжка, йому, як і всім у селі, знаючи вдачу Івана Тимофійовича, ніколи навіть на думку не спадало, що Бондар не молодий вже чоловік.
— Спасибі, добрі люди, що прийшли, — тихо звучить голос Івана Тимофійовича. А Киринюкові все не віриться, що Бондар лежить у постелі. Ні, то він говорить зі сцени великого залу, і слова його, мов голуби, пурхають до крайніх дверей, де завжди любив мовчазно сидіти серед молоді старий коваль.
— Ех, Іване, Іване, як тебе горе побілило, — хитає головою Іванишин. — А колись я тебе на руках носив. Давно то було… Вмирати б пора мені.
— А не рано? — так само тихо запитує Іван Тимофійович.
— Чого там рано. Тепер життя, повір, не варт щербатої копійки, — прибіднюється Іванишин, як прибіднюються старі люди, знаючи, що їхню мову приймуть з співчуттям.
— І ви так думаєте? — звернувся Іван Тимофійович до Побережного та Киринюка, і на його устах ворухнулася така знайома хитрувата усмішка, що навіть Марійка повеселішала.
На неї недобре покосився Побережний.
— Ти б, жінко добра, метнулася собі по господарству, абощо.
Марійка скипіла і, червоніючи, вилетіла на двір.
— Бомбою метнулася, — повідомив Побережний, заглянув в усі кутки, сів біля хворого і гаряче заговорив:
— Думай не думай, Іване Тимофійовичу, а просвітку ну ніякого і на макове зерно нема. Усе найкраще поїхало, відійшло від нас. Сини, наче літа молоді, відійшли. Де вони тепер? І чи цвітом цвітуть, чи білим сніжком обмерзають? А що ми, старі, без молодої сили? Стерня порожня… От хоч би крихітку правди почути… Щоб наша партія обізвалася до нас, то ми б уже знали, як життя цінити. А як же інакше? Бо партія — це наш великий шлях і сини наші… Найкращі, як зерно наливне.
Затихло в хаті. Всі з напруженням чекали, що скаже Іван Тимофійович. І він, витерши рукавом липкий хворобливий піт, зосереджено поволі заговорив.
— Ви, люди добрі, прибіднюватися почали, по-одноосібницьки прибіднюватися. І це погано. Цінуйте життя своє, воно ще пригодиться! А життя фашистів, поліцаїв, старост справді щербатої копійки не варт. З грязі воно виплодилося і сконає в грязі.
— Це так, це так, — закивав головою Киринюк.
— А слово партії, — захвилювався Іван Тимофійович, — ви щодня почуєте, тільки вмійте прислухатися до нього. Про вибух на залізниці знаєте?
— Чули… Кажуть люди: два санітарних поїзди вивозили побитих і покалічених «цюрюків».
— Ось вам перше слово партії: так треба робити з фашистами… Про знищення поліцаїв і старости в Івчанці знаєте?
— Чому ні… Туди їм і дорога.
— Це друге слово партії: так треба розправлятися з зрадниками, перевертнями і різними недоносками… Жданівський тартак знаєте?
— Чому не знати. В тридцятому році виріс, щоб скоріше будувалися ми.
— І стояв він до того дня, поки не захотіли вороги хазяйнувати на ньому. Тільки встигли вони розпустити перші колоди, аж вночі тартак ясним вогнем піднявся угору Це третє слово партії: нічого, крім смерті, не давати ворогам.
— Правду говориш, Іване Тимофійовичу.
— Іскру побачили.
— Значить, і тепер, як завжди, партія з нами.
— Як завжди! — міцніє голос Івана Тимофійовича Уже не витираючи поту з обличчя, він звідкись дістає невеличкий аркуш клітчатого паперу і майже напам'ять читає:
«Народе України!
Піднімайтеся всі на допомогу Червоній Армії. Наближайте день визволення!
В кожному селі, в кожному місті організуйте партизанські загони!
Всі до партизанських загонів, всі на розгром ворога!
Смерть німецьким окупантам!»
— Друкована! — багатозначно повідомляє Побережний. — Хто підписався?
— Підпільний обком КП(б)У.