— Може подумаєш?
— Коли ви говорите — значить продумано це. Добре діло є добрим ділом. Правда, Югино?
— Правда, Марто.
— Хочу ввірити тобі життя людське. Будеш за пораненими бійцями доглядати. Це діло наче по знаку тобі? — пильно подивився на молодицю.
— По знаку, — зашарілась.
Югина доброзичливо усміхнулася Марті і вийшла у ванькир.
— Продовжуватимеш медицинську роботу?
— Хоч не смійтеся з цієї медицинської роботи… Продовжуватиму, наскільки зможу. Лише медикаментів ніяких нема.
— З полотна наробимо бинтів, для промивки ран дістанемо перваку, зілля різного Марійка принесе, а далі щось придумаємо.
— Добрий вечір, Марто Сафронівно, — з ванькира вийшов невисокий русявий, з забинтованою головою матрос. — Іван Стражніков. Приймете моїх орлів на свій корабель, тобто на горище?
— І ви знаєте про горище? — сплеснула руками Марта.
— Ця вершина поки найбільш знаменита в селі, — пожартував матрос…
Другого дня до Бондаря прийшов тверезий і засоромлений Полікарп Сергієнко.
— Кликали, Іване Тимофійовичу?.. Недавно я, кажись, наговорив не того — усякого такого…
— Полікарпе, ти вже свою чортову машинерію спалив і утопив?
— Не вдалося, Іване Тимофійовичу. Поки я у вас нахвалявся, баба її кумові позичила. Сьогодні заберу в нього і вже ^на найдрібніші цурпалки потрощу.
— Це зробиш трохи пізніше.
— Пізніше? — здивувався Полікарп і насторожився: чи не підготував знову чогось проти нього Іван Тимофійович?
— Пізніше. А зараз мені виженеш з четверть такого первака, щоб він синіми цвітами горів!
— Усякими горітиме, Іване Тимофійовичу, — повеселішав Полікарп, — чистий ратифікатор вижену. Віп'єш моєї буряківки — і на голові гичка виросте… Це вам для апетиту треба?
— І для апетиту, і рани лікувати.
— От воно що! — Сухе обличчя Полікарпа стає зворушливо жалісливим, як у скорботної жінки.
XXVІ
У глибині несходимого лісового яру, біля струмка, що тут у продовгуватій улоговині утворював невеличкий ставок, будували велику, «на виріст» землянку. Замість дощок підлогу вимостили розколеними надвоє кряжами, замість ліжок збудували довгий, од дверей і до протилежної стіни, кленовий піл. Невеликі вікна попробивали в усіх стінах, а дах покрили широкою дранкою, яку майстерно драв Федір Черевик. Парубок зразу прив'язався до лейтенанта і кожне його слово перехоплював на льоту.
— Буде толк із нього? — питався Дмитро в Тура.
— Діло покаже. Людину тільки дія і возвеличує, і кидає вниз головою, — ухильно відповідав лейтенант, спльовуючи чорними згустками крові.
Кілька разів брався Тур допомагати будівникам, проте швидко пітнів, задихався, і в нього щось починало хрипіти всередині.
— Відійди подалі, хлопче, від гріха. На тебе дивитися совісно, а він і собі до деревини тягнеться. Ти раніше середину від крові очисть, на ясному сонці вигрійся… Лягай на мою кожушанку. Не бійся, вона чиста, — морщився від жалості дід Хмара і рішуче не допускав командира до роботи.
— Що ж мені накажете: тільки дивитися на вас? — хмурився той.
— Нащо тобі на нас дивитися? Не бачиш, яка краса навкруги. Дихай широко, то й очуняєш хутше.
— Саво Івановичу, ми і без вас упораємося, — приносив Федір в козубенці димчастої ожини і сідав біля лейтенанта, слідкуючи за кожним його рухом. Від погляду Дмитра дівоче обличчя Федора блідло так, що навіть повні рожеві уста шерхли, наче хто їх присипав сіллю. А в широко розплющених зеленуватосірих очах тріпотів острах — парубок знов пригадував свою ганьбу в лісах.
Тур ішов оглядати ліс або простягався горілиць на дідовій кожушанці, прислухаючись до лункого перестуку сокири, м'якого шипіння пилки, передзвону струмка і лісового подиху, хмільного і нестихаючого.
Нелегко було на душі молодому командирові батареї, що поховав своїх бойових товаришів у лісових просторах Поділля. Тим-то й сивина повила нитками павутиння його буйний чорний чуб, тим-то й зморшки різко окреслили худорляве нервове обличчя, і сухі м'язи висіклись під шкірою. І засне чоловік, а сняться його хлопці, і не вбиті, а живі, міцні, напористі, з якими йому бити б та бити ворога, славою застеляти рідну землю, а потім прощатися зі своїми орлами, відпускати їх, героїв, у ясні простори… Не судилося… І сльози не очі, а душу обливали Турові. Чи то від туги, чи то від перевтоми, пробираючись до своїх, не вберігся від облави. Вистріляв до останнього всі набої і попав у руки поліції. І хоч як його не били, фанатично вірив, що середини не відбили, що скоро він одужає.