— Правду кажеш, командире.
А Тур, помовчавши, зайшовся різким кашлем, потім ще тихіше звернувся до Черевика:
— Ти поезію любиш. Чиї це слова?
— Міцкєвич?
— Міцкєвич. Великий художник. Та занадто ідеалізував минувшину… От переможемо, Федоре, фашистів, і такі ми твори побачимо, самі створимо про своїх героїв, про свою Батьківщину, що й в світі таких не було Бо живе наш народ не килимом прадавніх літ, а уверх підведеним крилом…
— Топковий хлопець, ой, голковий, — говорив про нього Хмара. — Коли б тільки вичуняв. Як почне він кров'ю плюватися, мене наче хто шилом у мозок шпигає. От падлюки! Калічать людей, немовби то не живая плоть. З таких треба жили вимотувати, щоб у кожного, хто хоч у зародку має людиноненависть, шкура від ляку відвалювалась, щоб він у душі поганій зарікся пальцем зачепити людину. Ти не думай, що любить дід карати. Я в молодості як весняний грім був — найсильнішим парубком на наші села. Та в дурощі, в бійки не ліз. А тепер сам по шматках різав би всякого ворога, свого чи чужого. Думаєш, легко мені? Аби ти знав, яка дружина в мене була. Серце її увесь світ жалувало, скільки вона ділечка переробила, скільки хліба нажала. Малу медаль, золоту, одержала в Москві. Думаєш, легко її кісткам перегорілим лежати в землі? Усе перше просила, щоб заховав її на кладовищі біля дочки — вишняк там розрісся, тополя стоїть… А я позбирав уночі її кісточки, замотав у шматок полотна і закопав під яблунею. Може після війни її просьбу уволю…
Тремтять під очима сітки зморщок, і, не в силі стримати напливу спогадів, Хмара якось жалісливо махав рукою і відходив від Дмитра.
В понеділок надвечір поїхали до млина. В землянці залишили одного Тура. Хмара умостився візником, а Федір, надівши жовтоблакитну пов'язку, виконував роль поліцая.
Тихий погожий вечір іще не погасив самородків золота, розкиданих над обрієм, а вже небо розливалось, як повінь, заливало сизозеленавою водою луги, і хмари, гаснучи, пливли тим безкраєм, як острови. Потім із-за лісу виплив місяць, на отаві замерехтіли роси, засвітились на червоному вбранні кінського щавлю. У плавнях затривожилась дика птиця і довго, сумовито крякаючи, не могла заспокоїтись.
Проїжджаючи м'якою луговою дорогою між рядами округлих верб, Хмара батогом торкнувся гілки, і зів'яле листя з тихим шепотом, перекручуючись, поволі посипалось на спини коней, на віз і додолу.
Усе: і небо, і перемелене на труху в глибоких коліях дороги сіно, і вогкий гнилуватий повів ріки, і тривожний крик птиці, і невисока росиста отава — сповіщало, що літо вже здає ключі сумовитій осені.
Не раз чуваний розмірений перестук млина нагадав Дмитрові щось до болю близьке, неповторне, від чого защеміло і скоріше забилося серце. Не мав часу розбиратися в плутанині спогадів, бо вже чорнів дощаний млин і зітхало, розсипаючи синюватосрібні краплини, велике колесо. Федір зіскочив з воза і перший зайшов у млин. З нього швидко майнули дві чи три жіночі постаті і зникли, спускаючись до води.
— Добрий вечір, господарю! — поздоровкався Дмитро з мельником, пристаркуватим чоловіком. Уся одежа на ньому, борода, брови, обличчя були покриті солодкуватим димчастим борошном.
Білий пил тремтів у млині, оповивши і обплівши нитками убогі стіни і снасті.
— Доброго здоров'я.
— Кому зерно мелеш?
— Звісно кому — допомічній поліції.
— А людям?
— Не велено.
— Візьмем ми в тебе, господарю, кілька мішків муки.
— Бумажка є?
— Аж три бумажки. Бачиш, які? — злегка рукою торкнувся Федір рушниці. — Хороші?
— Документи справні, — ніяково усміхнувся мельник. — Виходить, ви не з поліції?
— Виходить.
— То ви, хлопці, забирайте муку хоч усю, тільки мене зв'яжіть і покладіть у куток.