— Це можна, — охоче погодився Федір. — Ми люди не горді.
Коли зв'язували мельника, той пошепки запитав у Дмитра:
— Чи не військовий секрет, щоб дорогу до вас узнати… Ви мене не опасайтесь. Німецька власть десь мені держиться. А багато людей тиняється тепер. З радістю пристали б до вас.
Дмитро допитливо поглянув на мельника:
— Хто вони? Добре знаєш їх?
— Чому не знати. Радянські люди.
— Комуністи є між ними?
— Є. Мій зять. Поранений ледве добрався додому, а тепер всихає чоловік без живого діла.
— Ким до війни був?
— Механіком.
— Де живе?
— Третя хата над річкою, коли за течією йти. На хаті гніздо лелеки, — повеселішав мельник. — Може вас звести з ним? Я зараз збігаю.
— Не треба. Самі познайомимося, — прикинув, що про таке діло треба порадитися з Туром.
— Та воно так, вам видніше, як треба робити, — погодився мельник і зашипів на Федора:
— Не так здорово скручуй, не німець же ти. Попусти трохи мотузок.
— Це ж для вашої пользи, — заспокоїв Федір.
— Найшов пользу. Від такої пользи дуба можна дати.
— Не дасте — баби зразу розв'яжуть. Це ви їм за могорич мелете?
— За який там могорич! — образився мельник. — Треба ж хоч чим-небудь допомогти своїм людям… В'яжи ти, скоріше.
Коли Дмитро підхопив третій мішок на плечі, у дверях млина, наче в рамі, стала ставна молодиця. Блискучі очі горіли на її блідому обличчі.
— Дмитре! Дмитре Тимофійовичу!.. — ступила крок уперед, простягла руки і зразу ж безвільно опустила їх.
— Марто! — не вірячи собі, скидає мішок із плечей і випростується рвучко, всім тілом.
Пам'ять в одну мить освітила той затьмарений світ, перенесла в таке близьке й таке далеке рідне село, в глибину минулих весен. Згадки, одна одної дорожча, закружляли, немов крижини в льодохід; проте і в наймиліших споминах таїться підсвідома тривога, як у південь тінь біля корневища дерева.
Хвилюючись, підходить до неї і простягає руку.
— Дмитре… Дмитре Тимофійовичу, — якось несміливо подає руку молодиця, і нема в її пальцях колишньої сили і пругкості.
— Чи думалось, сподівалось? — легко охоплює її руки і виходить з млина.
— А я думала, сподівалась, вірила. Не міг же ти поїхати кудись і не попрощатись зі мною, — глянула на нього, відхиляючи голову назад. — Щоночі став снитись. І коли я вже позбудусь тебе, коли ти моє серце покинеш? — і не може одірватись од свого першого кохання, такого близького і недосяжного. — Як же ти заріс! Я й не знала, що в тебе борода кучерява, — торкається округлої густої бороди.
— Страшним став?
— Іще кращим, ніж був. Тільки очі в тебе тепер як ніч.
— Коли переможемо — зорями засяють. Як у пісні, — ласкаво примруживсь.
— Ой, коли б скоріше наші повернулися, — взялася руками за серце.
— Ти куди думаєш? В млині зостаєшся?
— Ні, додому йтиму.
— Провести тебе? Не побоїшся?
— Нічого в світі з тобою не побоюся! Тільки як тобі?.. — раптом зів'яла.
— Ти чого?
Зітхнула молодиця і нічого не відповіла, дивлячись затуманеним зором на нього і вже нічого не бачачи. Поволі підійшов до воза:
— Денисе Вікторовичу, ви з Федором рушайте додому («землянку домом назвав, привикаю», — відзначив) — а я подамся в село. Діло є.
— Може поміч потрібна?
— Ні. Пізніше побачимо. Якщо припізнюсь — в Марка Григоровича перебуду.
— Остерігайся ж.
— Дмитре Тимофійовичу, тільки сьогодні приходьте. Ми всі турбуватись будемо, — промовив Федір і спалахнув, наче дівчина.
— Добре, — примружуючись, глянув на парубка. — «А й справді, хлопець, здається, нічого».
Віз м'яко рушив луговою податливою дорогою. Дмитро поправив автомат, підійшов до Марта.
— Чого запечалилась? — охопив рукою плечі, і так пішли обоє вузенькою стежкою понад зубцюватою співучою лінією Бугу.
— Чого? — І гіркота заклекотіла в її голосі. — Будь ти прокляте, таке життя! Увесь свій вік мучилась і мучусь. Вже в останні роки горе почало забуватись. Між людьми і мене за людину вважали, а тепер соромно глянути у вічі всім, тобі… Через Варчука та Созоненка проклятих. Вони тінь на мене кидають. Коли б ці лиходії у безвість пішли — легше б стало на душі. А Ліфер ще нахваляється: прикладами впхаю Марту в свою хату. Або житиме зі мною мов миленька, або на цвинтар в дерюзі винесуть. Сьогодні з тобою здоровкаюсь і тремчу душею, їй не дорікнеш хоч поглядом.
— Не тривожся, Марто. Люди знають, яка ти. Живи чесно і ніхто не дорікне тобі.