— Я, Дмитре, поранених воїнів лікую. У себе на горищі. Найшли з Ніною роботу.
— Знаю, Марто. Спасибі. Колись навідаюсь до твого госпіталю. — Ішов, охопивши рукою плечі Марта, а зарослою щокою притулившись до її щоки.
От і зникла Марта в коноплищі, а він стоїть у затінку, відчуваючи, як непокоїться серце. Пора б повертатись до нового дому. Ні, сьогодні не в силі він зараз іти в ліс. Його кличе до себе село, дивиться на нього очима Андрія, печалиться голубим сяйвом Югини і зітхає тяжким сумом матері.
«Там же німці тепер. Ну й що?..»
Шелестить високе кукурудзиння, шамотять голівки маків, і серце його в тиші так б'є, начебто на річці гупає крига.
Пригинаючись по тінях лип, проскакує шлях і вже рукою береться за свій перелаз; вже над ним низько нависають вогкі, росисті віти розлогих яблунь; трохи далі сумовито шумлять тополі. І от його хата. Надивляйся, Дмитре, на своє мовчазне і печальне гніздо.
Надивлявся Дмитро й надивитись не міг…
Уже небо підпливало кров'ю, уже, прокидаючись, неначе море, глухо стугоніли ліси, коли він легко, по-лісовому, поспішав до Городища.
З багряного, затопленого сходом переліска, мов з пожежі, вийшли дві постаті.
«Хто тут нишпорить?» — миттю заліг у засідці, приминаючи посивілу від роси траву.
І яке ж його було здивування, коли розпізнав Тура і Черевика. Федір, побачивши Дмитра, зрадів, а Тур стримано поздоровкався і несхвальне похитав головою.
— Щось трапилося? — стурбовано запитав.
— Трапилось, — невдоволено промовив Тур. На вогких од роси щоках затремтіли сухі м'язи.
— Що?.. Де дід Хмара? — витягнулось обличчя від напруги.
— Теж пішов свого командира шукати… Федоре, піди назустріч дідові.
— Що ж таке у вас? — полегшено зітхнув.
— Як що? — несподівано обурився Тур і перейшов на «ви». — Це вам, Дмитре Тимофійовичу, видніше. Ви покидаєте загін і навіть не говорите, куди йдете. Я розумію рицарські подвиги — провести жінку до села. Але цей подвиг — кому він потрібний? — цілковите безглуздя, безрозсудність. Ви під паршиву поліцейську кулю підставляли і своє і тої жінки життя. Подякували б вам її діти…
Дмитро мовчки вислухав схвильоване слово комісара, а потім тихо промовив:
— То правда, Саво! Але коли б і ти мав дітей, може по-інакшому судив би мене… Навіть звір не має тої розлуки, якої нам завдав фашист.
— На почуття, Дмитре Тимофійовичу, б'єш? — подобрішав Тур. — Почуття без розуму — це той хміль, який і голову зірве… Перепустки нам, справки треба добути.
— Які?
— Німецькі. Щоб вільно тепер могли по дорогах ходити.
А за сьогоднішній вчинок — і в щоденнику тебе лаю.
— Уже записав?
— Записав і висновок зробив: командир, як черепок за тин, викинув цілий день зі свого життя.
— Висновок нелегкий.
— Тим гірше для нас. Отже, Дмитре Тимофійовичу, затвердимо зараз і до кінця війни основний розпорядок: кожного дня бойовими діями допомагати Батьківщині! Кожного дня! Так і запишемо в щоденнику?
— Так і запишемо! — міцно стиснув руку комісарові. — Може з цього й починати щоденник?
— Хочеш, щоб про твій вчинок не згадувати?.. Не вийде, Дмитре Тимофійовичу… Що мельник тобі розповів?.. Це добре, що нас розшукують люди. Треба скоріше взнати, хто вони. Партія завжди учить — тісніше тримати зв'язок з народом. От як тільки нам зв'язатися з підпільним райкомом?
— Може його й нема тепер?
— Є, Дмитре Тимофійовичу, — відповів упевнено. — Про це говорять останні події в районі.
XXVІІ
Головна похідна застава самоходок вилетіла на узлісся і зупинилася, огріваючи вологу осінню землю своїм теплом. Екіпажі повискакували з люків, зосереджено, без команди, ще раз почали оглядати машини: перевіряли ходові частини, натяжку гусениць, пальці ведучих коліс. Облущені, проклепані снарядами самохідки не раз уже бували в бувальцях, і хоч давно минув строк гарантійної норми — не відмовляли в боях.
Командир похідної застави старший лейтенант Лукін і командир самохідки лейтенант Сергієнко мовчки вийшли на край узлісся, уважно оглядаючи незнайомі насторожені простори.
За покаліченими незібраними полями, як велетенський хліб, лежала кругойдуча оболонь, навпіл розкраяна неширокою річкою; далі клубочилися ліси, а в лісах причаївся ворог.
Де розташувався він? Які мав огневі сили? Де можна знайти переправу? Про це треба було довідатися Леонідові Сергієнку.
— Місток бачиш? — одвів Лукін од очей бінокль.
— Бачу. Для піхоти.