— Чи замінований? Ворог так знахабнів…
— То до пори, — похмуро відповів Леонід. — Погано воюємо, танком за танк вчеплюємося, а треба б хитріше.
— Ну, рушай, Льоню. Ми будемо охороняти тебе, — так сказав, наче про це раніше не знав Сергієнко.
Настала та незручна хвилина перед боєм, коли говорити про особисте ніяково, коли в сухі важливі слова передбачень втискається дріб'язковий і самий буденний непотріб, одноманітні частки. Напружений мозок зразу ж пригашує, випускає їх зі оплетання гострих думок, які навіть саму землю піднімають. розводять ліси, вишукуючи ворожі кубла.
За одну хвилину екіпаж займає свої місця, і машина виривається в поле.
Леонід Сергієнко з відкритого люка пильно стежить за лісом, який оживає і високими розгойданими колонадами напливає вперед.
Враз поміж деревами замерехтіли вогні і зразу ж затягнулися гніздами диму: по самохідці вдарили німецькі гармати.
«Батарея на узліссі стоїть. Ми тебе ударимо», — натягується обличчя Леоніда. Він гостро зиркає то на ліс, то на річку.
Зразу ж визріває сміливе і рисковане рішення. Пригнувшись, наказує водію Бойченкові зигзагами мчати до містка. На вищих передачах, петляючи, полетіла машина вперед.
Уже м'яко вгинається луг, зметнувши вгору фонтани чорнозему; уже благенький дерев'яний місток злякано згорбатився і не знає, де заховатися, а самохідка ще помовкуе.
— Товариш лейтенант, куди ж ми? — стурбовано запитав заряджаючий.
— Куди? Через річку майнемо, — роздвоює зір на два найважливіші об'єкти.
— Перелетимо, чи як?
— Перелетимо. По містку.
— Так він же для піхоти… — міниться закурене обличчя бійця, і очі стають прозорішими.
— Не бійся Так промчимо, що місток тільки трісне… За вибухом снарядів, що під саму самохідку люто жбурнули дві вирви, заряджаючий не почув кінця відповіді, але полегшено перевів подих: коли говорить їхній командир — значить перелетять.
Сергієнко, обсипаний землею, спускається вниз. Ось і місток. Легенький, дощаний він, здається, вискакує з берегів і мчить під важкі траки. Один невірний рух — і самохідка з розгону влетить у річку. Мов скам'яніли пригнуті насторожені бійці, не одриваючи очей від зорової щілини.
Здавалось, машина злилася з механіком-водієм, здавалось, розпластавшись, вона човном ковзнулася по містку.
Увігнулось, стрельнуло, захрустіло дерево і. покалічене, потрощене, розсипалось, закружляло на збуреній воді.
— Ти диви! — з недовірою і захопленням вирвалося в стрільця-радиста Самохідка, здибившись, вискочила з в'язкого прибережжя і, круто звиваючись, помчала на батарею.
На повнім ходу відкрили стрільбу. Леонід, морщачись од напруги, сам повів огонь по ворогах.
Барвисте узлісся на очах почало чорніти, розпухати, з корінням і верхами підноситися вгору. Ось неповоротко і тяжко підскочила гармата, піднімаючи вгору колеса, як піднімає полонений обважнілі руки.
— Скапустилась одна! — завзято гукнув механік-водій.
— Фрицнулась, — повчально поправив замковий Ібрагімов. Влучним попаданням на шматки розкришило другу гармату, і обличчя Леоніда просвітліло, наче небезпека вже минула.
Переполовинені, приглушені, засліплені вогнем, димом і темінню розмеленої землі, заметушились обслуги поміж поріділим чагарником. Але якась сила знову прикувала їх до гармат, і тяжко заворушились, осідаючи, мертвотні чорні жерла, націлюючись на самохідку.
— Блямббб!
Як страшний молот по ковадлу, вдарив по самохідці снаряд, аж назад подалася вона, а з очей воїнів кількома потоками, вгору і вниз, посипались іскри, закружляли, переповнюючи всю машину. Похитнувся Леонід і широко рукавом протер засліплені очі.
— Броню не розтрощило! — шаленою радістю взялося на мить перелякане обличчя Бойченка.
— Не розщепило! — по звичці поправив товариша Ібрагімов.
— Зате ми їх зараз розщепимо, — кидає Леонід.
Гримнув вибух. Задвигтіли і врізалися в землю покорчені шматки третьої гармати, а скупчена обслуга четвертої, чорна, розкуйовджена, розвалюється і розтікається лісом.
Ряба самотня гармата, націлена на самохідку, вивірчує останні розріджені пасма диму.
«Ми тобі переломимо хребет», — тремтить злою усмішкою горде, напружене і потемніле від кіптяви обличчя Леоніда. Проте не забуває пильно стежити за лісом і полем.
Коли до гармати залишилися лічені метри, побачив, як од вузької лісової дороги почали одриватися на луг ворожі танки.
Самохідка розвернулась. Увесь стискаючись в єдину волю і силу, Леонід першим напав на залізні потвори, перед якими вже забушували темні, як осінні дуби, стовпи землі.