— Чого ж мовчиш, бабо?
— Нема мені про що з тобою бали розводити.
— Он яка гордовита. Може ще своїх ждеш?
— Таки жду.
— Кого? Свого забіяку?
— Армію Червону виглядаю. Сталіна жду.
— Не діждешся, стара погань. Були ваші більшовички, та всі вийшли. Ну, чого ж не в'яжеш?!
— Чекаю, поки ти переказишся та з очей гнилим туманом щезнеш.
— Я ж тебе! — і підняв гарапник, наїжджаючи конем на жінку.
Та відіпхнула від себе гарячу кінську голову.
— Удариш, може? Покажи свою хоробрість. Усі в селі кажуть: хоробрий ти, а мені не вірилось. Ну, вдар! — вперто поглянула на розбухлого Варчука.
— Паскудити рук не хочу, хай інший паскудить. Тільки штраф завтра, як миленька, заплатиш, — вперіщив нагаєм коня і помчав шляхом, закриваючись чорним стовпом пилюки.
«Наче й не мати його породила».
Одначе швидко забула про це — знову прийшли думки, все про нього, сина свого.
І по ночах погано спала, частіше сідала біля вікна, виглядала Дмитра.
Тільки замаячить яка постать на шляху, вже місця не може собі знайти. Вірила, що Дмитро не сьогодні-завтра подасть їй звістку. А дні минали, сушачи вдовине тіло і серце. Стала ще більш мовчазною, а коли доводилось сказати яке слово в розмові, неодмінно споминала Дмитра.
Вбігла якось у неділю до Югини Килина Прокопчук. Швидким оком оглянула хату — чи німця нема, і усміхнулась змовницьки і щасливо.
— Чуєш, Югино, що на світі робиться?
— Ніби що? — кинула замітати підлогу.
— Йосифові діти цієї ночі погуляли на шляху — дві машини зірвали. Трупу німецького — що колод наложили, самі ж, як вітер, зникли.
— Чиї це діти, кажеш? — підійшла Докія до Килини.
— Йосифа Віссаріоновича, Сталіна нашого. Партизани, значить.
— Може і наш Дмитро в партизанах.
— Може. А яку нову казку про партизанів говорять!
— Розкажіть, тітонько! — заіскрилися очі в Андрія.
— То ж казка.
— Хай казка, аби про партизанів.
— «Що то в полі червоніє?» — запитав німецький генерал своїх офіцерів. «Мак», — відповіли ті. — «Мак? Вирубати, витоптати його, бо він укрив поле, неначе червоні прапори». Кинулись фашистські вояки і на танках, і на машинах, і так, пішки, винищувати мак. Ревуть машини, гримлять танки, земля гуде. І тільки під'їхали до червоного поля — почали вгору злітати. Ні одна машина, ні один фашист не повернулись назад. Утікаючи, запитав генерал своїх офіцерів: «Що ж то червоніло на полі?» — «То партизани стрічки наколювали», — відповіли ті. «Не гут, не гут, — похитав головою генерал. — Що ж то буде, коли вони воювати почнуть?»
— «Що то в полі так здіймається, то опускається?» — запитав удруге фашистський генерал своїх офіцерів. «Ячмінь», — відповіли ті. «Ячмінь? Вирубати, витоптати його, щоб і стеблини не залишилося». Кинулися німецькі вояки і на танках, і на машинах, і просто пішки винищувати ячмінь. Ревуть машини, гримлять танки, земля гуде. І тільки під'їхали до поля — почали вгору злітати. Ні одна машина, ні один фашист не повернулись назад. Утікаючи, запитав генерал своїх офіцерів: «Що ж то коливалося в полі?» — «То партизани вуса закручували», — відповіли ті. «Не гут, не гут, — похитав головою генерал. — Що ж то воно буде, коли партизани воювати почнуть?»
— «Що то зеленіє вдалині?» — запитав втретє фашистський генерал своїх офіцерів. «Вода в ставку зеленіє», — відповіли ті. «Зірвати греблю, спустити воду!» — наказав генерал. Кинулись німецькі вояки і на танках, і на машинах, і просто пішки руйнувати греблю. І тільки під'їхали вони до ставу — почали вгору злізати. Ні одна машина, ні один фашист не повернулись назад. Утікаючи, запитав генерал своїх офіцерів:
«Що ж то зеленіло?» — «То партизани сорочки одягали», — відповіли ті. «Не гут, не гут, — сказав генерал. — Що ж то буде, коли партизани воювати почнуть?»
— Аж тут земля гуде, співають копита, зброя дзвенить і пісня, наче вітер, летить. «Хто це співає?» — запитав генерал своїх офіцерів, та вже і питати не було кого: всіх мов корова язиком злизала.
— А це ми, партизани! — та як вдарять партизани по гітлерівцях, рознесли їх, мов чорну хмару, а потім сказали:
«Оце здихайте, фашисти, щоб наших квітів не топтали, нашого хліба не їли, нашої води не пили»…
— В Янівських лісах парашутисти до партизанів спустились. Послали німці облаву, та мало хто з неї повернувся. Доброго чосу дали, — озивається гордовито Андрій.
— Може і наш Дмитро з тами парашутистами, — зітхає Докія.