Созінов сторожко відступає назад, причаюється за зубцюватим клином кущів. Кроки наближаються, і ніби одночасно з ним гупає наполохане серце.
«Це ж тільки одна зброя тепер у тебе — ноги. Поганенький сопливий фриц підстрелить, наче зайця. І нічого не зробиш».
І блаженна полегкість теплом заливає все тіло. Між деревами майнула голубенька, в білу горошину хусточка. Дівчина в синьому платті вийшла з просіки, оглянулась, зупинилась біля кореневища ясена. Саме сходило сонце і освітило невисоку гнучку постать. Дві чорних важких коси відтягали назад дівочу голову. Пильно дивилася вдалину, готова стрепенутись, як птиця перед зльотом. Смагляві щоки дівчини просвічувались блідістю втоми; неспокійно підіймались під блузкою груди. Чоботи, одежа припали пилом, місцями подерті.
«Еге, певно й ти, сердешна, немало пережила за ці дні», — і легко вийшов із чагарника.
Здригнулась дівчина, відступила крок назад, але, зустрічаючи добру усмішку, зупинилася, гнучка і насторожена, мов дерево перед вітром…
— Не бійся, дівчино. Я тобі злого не зроблю. Добрий ранок, — підійшов до ясена.
— Доброго здоров'я, — подивилася прямо сумовитими карими очима і зразу ж пригасила їх довгими віями.
— Куди прямуєш лісами?
— Додому.
— Скільки ж до твоєї домівки?
— Та чимало.
— Далеко відбилася?
— Далеко, — і зітхнула.
— Як тебе звати?
— Соломією.
— А не страшно самій мандрувати?
Помовчала, та довірливий погляд, повне приязні округле обличчя розвіяло настороженість, недовіру.
— Страшно. Та ще тепер, коли по всіх дорогах… — і не доказала. — А ви ж куди путь тримаєте?
— Ще й сам не знаю. З дороги збився, тікаючи з кошари.
— Сиділи?
— Сидів, бодай повік не сидіти.
— І я сиділа, — уже веселіше посміхнулася.
— Випустили?
— Ні, сама… вийшла.
— Це добре. А як же?
— Інститут я свій доганяла та й попалася фашистам у руки, — зразу ж похмурніла. — Завели нас у кошару, поганеньку таку, лише трьома колючими дротинами огороджена — не встигли свою «техніку» показати. А вартували добре. Спробували були вночі вискочити — вбили двох дівчат. І не забирали кілька днів, щоб інші боялись… Сидимо, голодом морять. Чутки різні йдуть: одні — що будуть випускати, хто не комсомолець, не член партії; другі — що потроху розстрілюватимуть; треті — що повезуть на каторгу. Придивляюсь до табірного життя, помічаю, що вдень охорона не так пильнує. В неділю по дорозі, недалеко від табору, ідуть люди на ярмарок. Вибрала я хвилинку, коли людей більше було, а вартовий загавився, проскочила крізь ті дротини і прямо до людей; ті обступили мене, заховали від лихого ока. От і помандрувала я до свого краю. Знову ледве в руки німця не попала. Облава ж тепер за облавою… От і прямую лісами сама.
— Молодчина! — зразу милішим стає сумовите обличчя з темновишневими потрісканими губами.
«А може це моя доля?» — мимохіть майнула думка. Одігнав її і знову подивився на дівчину. М'яка, некриклива краса її, оповита задумою, неначе сама говорила про чистий і глибинний внутрішній світ, до якого не дотягнулись і не могли дотягнутися нечестиві обманні почуття і думки.
«А може справді ти моя доля?» — знову подумав із гіркістю і жалем.
Проживши повних двадцять два роки, він іще не знав справжнього кохання. Вірилось, що десь у світі є його єдина дівчина, для якої і він буде єдиним; вірилось у ту любов, коли одне про одного не може навіть у думці помислити поганого.
«Добрі гадки, та не в пору прийшли», — розсердився сам на себе і почав докладно розпитувати дівчину про місцевість її району, про ліси, де вона живе, про залізниці й дороги, про роботу й настрої колгоспників. Відповіді Соломії порадували його.
В думці він твердо вирішив: доведе свою супутницю до її дому — не кидати ж ворогам на поталу, а потім почне партизанити в лісах Поділля.
— Що ж, дівчино, разом будемо добиратись до тебе.
— Це добре було б.
— Тільки мені нагана треба відшукати. Ти гаразд цю місцевість знаєш?
— Знаю. Не раз попоходила. Так, кажете, зброя у вас є? — захвилювалась, повеселішав погляд. — Кожну билинку оглянемо. Як же тепер без зброї? Вона — життя наше.
«Це товариш», — подумав про дівчину, не спускаючи очей з її рішучого обличчя…
Думалося найближчими днями дійти до оселі Марка Григоровича, та не так воно сталося. По всіх шляхах роз'їжджали на мотоциклах автоматники. По лісах і яругах фашисти влаштовували часті облави, виловлюючи всіх, хто прямував на схід або переховувався від навали. Кілька разів Созінов з Соломією ледве не попали в хитро поставлені пастки і нарешті вирішили десь переждати непевний час.