Місячної ядерної ночі, коли так сумовито у лісі коливаються тіні і кожний подих прорідженого дерева чути за верству, вони підійшли до якогось лісництва. Обабіч дороги переливались прогнутим сяйвом два невеликі озерця Над ними жорстко шумів уже сухий очерет, і якась пташка різко і тривожно вигукувала: кик-кик-кик!
Натомлену Соломію повів до стогу сіна, по жердці легко підсадив її вгору, а сам пішов до стиснутих колом будівель. Став у затінок, пильно прислухався до кожного звука; тривожились озера характерною осінньою тривогою перелітних птахів. По воді мерехтіли то срібні персні, то котилися хвилясті смуги і з тихим плюскотом пропадали в прибережнім ситняку…
Почув, як перед світанком випала роса. Над водою спочатку запарувало, а потім покотився туман, заливаючи гру місячного сяйва, прибережні верболози і дерева. Рано прокинулось лісництво.
Дві жінки в широких спідницях метнулись з дійницями до обори. Потім невеликий статечний пастушок з гідністю погнав дві корови, телицю та бузимка; з відчинених дверей великої будівлі вийшов огрядний чоловік. По тому, як він подивився на небо, в далечінь, ступнув по траві, — Созінов безпомилково пізнав лісника. Сміливо пішов назустріч йому. Великі чорні очі допитливо зупинились на ньому, проте лісник розміреної легкої ходи не стишив — прямував до озера.
— Доброго ранку.
— Доброго здоров'я, — голос лісника бринить, наче контрабас. В невелику чорну бороду стікають два струмки напівсивих вусів, і від всієї міцної постаті віє глибоким лісом, живицею і залізною, впертою силою.
«Чоловік завзятий», — з повагою відмічає в пам'яті.
— Робітника вам не потрібно? — допитливо вивчає обличчя лісовика.
— Ти голодний, чоловіче? — і, не чекаючи відповіді, повертається назад. — Ходім до хати, перекусимо. Може баба що знайде там.
Лише на одну мить завагався, та лісник не помітив:
— Ти що ж думаєш? Ми не люди? Своїх, чоловіче, нічого боятись. Пішли…
Невисока повна жінка, вихоплюючи з печі казан, з-за плеча поглянула на гостя і зразу ж кинулась до шафи за хлібом, сіллю, молоком…
Яке добро умитися з милом, витертися чистим полотняним рушником, узяти до рук пахучий окраєць ніздрюватого чорного хліба і кухоль молока. А ще й сонце бризнуло в простору світлицю, заграло на обличчі, на крупчастій солі в сільниці.
Мовчки вислухав командира Максим Петрович Коваленко і, навіть не замислюючись, промовив:
— Приводь сюди свою дівчину, поживете в мене — хати не перележите, а далі буде видно. Ви люди молоді, більше нас тямите, як треба жити на світі. Стара, приготуй постіль у тій кімнаті, — кивнув головою праворуч. — Будете мені поки за сина і дочку, як своїх тепер нема, — і зітхнув…
Після вечері Максим Петрович, попихкуючи короткою люлькою, присунувся ближче до Созінова.
— Михаиле, — поволі заговорив, понижуючи голос. — Ти чоловік грамотний, роз'ясни, що воно робиться?.. Що воно робиться?
І така туга була в тому питанні, що Созінову стало не по собі. Усе було сказано цими короткими тривожними, трьома словами. Відчуваючи, як і його проймає тремтіння, як і йому передається біль цього міцнотілого лісовика, заговорив пристрасно і швидко. В думці він розумів, що свої доводи лісникові треба вкладати повільніше, окремими частинами, неначе каміння в підмурок, але вже не міг себе спинити, як і холодної дрожі, викликаної наболілим питанням і думками про майбутнє.
— Робиться, Максиме Петровичу, те, що неминуче буває, коли одна велика сила несподівано раптово нападає на іншу. Отже, ми зараз вигинаємось…
— Ти мені чесно скажи — ти вояка — знищимо фашиста?
— Знищимо! Про це й сумніву не може бути. Нема тої сили в світі, не народилася і не народиться та сила, щоб наші народи на коліна поставила. — Слово насідає на слово, шепіт переростає в стишену мову і все голосніє, як ота пісня, що йде здалеку до серця. — На наших дорогах відступу народжується перемога. Фашисти, нападаючи на нас, не знали, що таке наш народ. Тепер вони взнають і навік запам'ятають, що таке наш народ!
— І я так думаю, Михаиле. Тільки тяжко, ой, як тяжко зараз на душі. Візьми найпростішого чоловіка — в нього життя переломилось, на двоє переломилось. Шпали мене заставляють заготовляти. А мені краще самому лягти під колеса, ніж ті шпали готувати. Ну, іди спати… Ех, Михаиле. Коли б нам дожити до тих щасливих днів, коли Червона Армія прийде, коли до всіх сини прийдуть… Спасибі, що втішив старого, — подав міцну куцу руку.