Ось човен уткнувся в чорнозелене плетиво моху, і дівчина вискочила на берег. В одній руці вона тримала гвинтівку, а в другій — убиту сову. Побачивши Созінова, застигла на місці, гордовито піднявши вгору зброю.
— Михаиле Васильовичу! Михаиле Васильовичу, ось подивіться! Щастя знайшла!
— А розум, здається, загубила? — суворо гримнув на дівчину. — Найшла місце, де стріляти! Поліцаїв, охоронників надумала до лісництва принадити? І так уже дехто з цих собак на Максима Петровича косує.
— Не витримала, Михаиле Васильовичу, — винувато зітхнула і кинула на землю крапчасту, проіржавлену птицю; по-старечому зла і плеската голова сови люто світила жовтими витягнутими чоловічками.
Созінов міцно, обома руками, перехопив гвинтівку; захвилювався, почувши знайомий приторк приклада до плеча. Тепер він зрозумів, чому не втрималась Соломія і переможним пострілом сколихнула діброву.
Це був постріл надії! Михайло примружився і ледве сам не одвів курок.
— Де дістала?
— Там… — невпевнено показала рукою. — Біля болота в кущах валялася.
— Навряд, — усумнився, пильно оглядаючи цівку. — Ніде не поточена іржею. Де, кажеш, дістала?
— Я її… в наглядача. Загавився він у лісі, коли лісоруби йшли додому. Напідпитку був.
— В наглядача? Молодчина! Я думав, ти тільки по господарству вмієш поратися, — засміявся.
А дівчина образилася:
— Кращого придумати не змогли? У вічні куховарки призначили? Не на те мене комсомол ростив.
— Вірно, Соломіє, — передав зброю дівчині. — Бережи її, як життя. А зараз треба перевірити, чи не притягнув твій постріл якусь нічну птицю.
— Тоді ми її спровадимо в ніч, — рішуче блиснули очі в Соломії. І той несподіваний холодний погляд надовго запам'ятав Созінов: от тобі й лірична вдача…
Обоє тихо розходяться понад озерами, що, наче соняшники в цвіту, пломеняться вечірніми барвами.
XXXІ
Чіткий, до болю чіткий рідний краєвид. Понад обрієм небо блідосинє, а трохи вище застигла обважніла карта хмар, перемежована потрісканими стежками просвітків. І не чорні хмари, і не сині. Але є у них барви і дух чорнозему та блакиті; і не співучі вони, а тривожні. І так відтінять чи шматок левади з чашами осокорів, чи пожовтілу вулицю, чи самотню хату, що серце затиснеться, і пам'ять довше триматиме той обрис, ніж якийсь рисунок бурхливої весни або обважнілого літа. Невимовну значимість придає усьому притамоване сонячне світло. І нащо вже стерня, а й та приверне до себе око, збудить якусь думу.
А під хмарами земля чорнотіла, стоптана копитами, збита машинами, розмелена танками, пошматована бомбами, снарядами. Над дорогою самотня верба, розчахнута міною, з подертою, покрученою корою. Пора б умирати, а не вмирає, тільки листом плаче, тихо, поволі, як вдовиця. Падає лист на чорну, напівзгнилу стерню, на розвержений, перепрілий полукіпок, на розпухлі снопи, з-під яких півмісяцями проростає несіяне жито.
Німує поле.
І, немов тяжке зітхання, поволі вгору підіймається дорога, посічена зморшками, подзьобана вирвами, неначе віспою. Чим ближче до обрію, тим густіше з-під землі горбатиться замшілий, побитий негодою камінь — то кругами, то плитами. І раптом біля кущів терну, шипшини земля обривається крутими гранітними кручами. Тут її розсікає позеленіла шабля ріки. Буг, затиснутий з одного боку масивними складками тьмяно-синього каменю, а з другого — хвилястими лісовими пагорбами, повільно тече, неначе снить осінньою дниною. Похмурі каменоломні в погожу годину перекидають з одного берега на другий нерівні тіні. Глибокі кар'єри, до половини залиті позеленілою водою, завалені незібраним каменем, іноді гупнуть пострілом — шматок граніту відірвався — і знову чуйно прислухаються до шепоту хвилі, до шелесту вітру. А кручі стрімкі і високі, самі хмари чіпляються за них; може то вони, а може вітер перехитує обвислий сухий кущ терну, і він гуде, як басова струна. Аж легше дихнеться, коли око, замість застиглої погрози каменю, побачить поле з піднятими, немов у зітханні, грудьми.
Німує поле. Не єднають його з небом теплим синім подихом трактори, не тріпочуть над машинами молоді деревця бузкового диму. Нема на ньому ні орача, ні коня, ні плуга. Тільки поламаний віз бовваніє з піднятим дишлом, тільки ворон на дишлі оглядає світ.