Він ніяковів перед Федоренком, що його потягнуло додому, хотів повернути роздуми в інше річище, а вони, обкружлявши, знову повертались на старе місце, немов птиця в гніздо.
Не виходила з голови розмова з Катериною і менш боліла душа, коли бачив перед собою затуманені любов'ю карі очі Софії, її строге і водночас ніжне обличчя, і усміх, то лукавий, задиристий, то чистий, довірливий, мов у дитини.
Як життя сміялось над ним! Тепер, в такий час, кидало його на стежку Дмитрового родинного щастя. Що ж тоді про Дмитра казати? Е, ні, воює певне, як і працює. Норовистий, з характером, але завзятий, наче вогонь.
І мимоволі випливало то спокійне, в задумі, горбоносе продовгувате обличчя, то страшне в гніві, коли чорні очі темним блиском палали на обвітреному виду, тремтіли ніздрі і вздовж обох щік вирізьблялись рухливі, немов ласиці, м'язи.
«А колись ми друзями були, — зітхнулось. — Скільки то води з того часу спливло? Та от на крутих перехрестях не витримує дружба. Не витримує, коли сходяться шляхи на одній цілі, яку поділити не можна порівну, від якої і відступити не сила. Яка ж то справжня дружба? Десь, і її без болю не буває.
— Чого задумавсь, чоловіче? — Володимир Іванович перекидає весло на друге плече і допитливо дивиться на Григорія. З-під засмальцьованого картуза, схожого на гречаний млинець, рівно, кружечком, спадає обстрижений чуб, виділяючи вузьку брунатну смугу лоба над покучерявленими широкими бровами. — Усе про домівку? В очах стоїть? Вгадав?
Незручно було перед старим. Тому твердо промовив:
— Ні, не вгадали. Про інше думав.
— Про що? Інтересно. Що ж воно в тебе тепер може бути на мислі?
— Про друга свого, колишнього… Про давні діла…
— А-а-а, про друга. Що, глек розбили?
— Та розбили, — відповів неохоче.
— І, мабуть, за дівку?
— Еге ж! — здивувався.
— Буває, що спідниця, ревнощі довічну дружбу затемняють. Це коли дружба дрібненька. А справжню вірність ніщо не притьмарить. Тінь відскакує від неї, наче сова від сонця.
— Вірно, діду! Наче в моїх думках побували, — здивовано і щиро вирвалось у Григорія.
— Спихай! — Вмостився Володимир Іванович на кормі. Зашемрів, захрустів вогкий пісок, і човен легко плюснув у воду, залишаючи позад себе глибоко витиснутий, неначе коромисло, слід, що почав підпливати водою.
— Тю ти чорт! — вилаявся Володимир Іванович. — Зразу прикмета на невдачу.
— Хіба що? — запитав Григорій, сидячи обличчям до рибалки.
— Та нічого. Каленик з берега рукою махає. Він добрячий чолов'яга, а прикмета на рибу погана. Та чого ти сполохався? Це не з тих кровопивців, що гріхи на душу приймають.
Біля округлого каменя, обпираючись спиною об вербу, стояв пристаркуватий рудобородий чолов'яга з глибокими, поставленими навскіс очима.
— Візьміть і мене з собою, — привітався він.
— Сідай.
Каленик навпочіпки сів на ніс, руками тримаючись за борти. Його кучерява, темної міді борода, обпалюючи розстебнутий піджак, вперлася в білу сорочку; зв'ялений чуб спадав набік, навскіс розсікаючи високе чоло, порізане дрібними зморшками. Обличчя мав розумне, тільки стомлене і сумовите. Коли ж біля невеликого острова Володимир Іванович почав витягати жаки, Каленик пожвавішав, немов прокинувсь од задуми, і сам засунув руку в горловину, щоб дістати рибу.
— Добра риба, карасі — або продаси, або сам поїси, — всміхнувся, виймаючи великого, з потемнілою лускою карася. — О, яка щука вскочила!
По тому, з якою любов'ю він витягав жаки, трусив рибу, приказував над нею, можна було в ньому розпізнати старого завзятого рибалку. І тільки вже на березі запитав Григорія:
— У діда живеш?
— Ні, — зам'явся Григорій.
— В Мотрі квенчихи, — відповів старий — Живе з товаришем своїм. Куди ж людям подітись?
— Звідки родом?.. Григорій Шевчик? Не той, що орденом нагороджений?
— Еге ж.
— Чого додому не йдеш? Боїшся? Да, тепер інший чоловік своєї тіні остерігається, — і зітхнув. — Ну, що ж, живи у нас, тільки на цих два дні змотайтесь десь подалі — облава буде. Ти б додому навідався, узнав би, як діла. Неважні — на хуторі будеш, а потім діло дорогу покаже… Подивлюсь я — скільки зараз людей, та все молодих, красивих, здорових — самий цвіт — між небом і землею бовтаються. А треба ж зрештою до землі опускатись, хоч яка вона гірка та тяжка тепер стала. Земля без чоловіка не може бути, та й чоловік без неї не проживе. Таке-то.