Під'їхали до берега.
— Рибки ж візьми, — звернувся Коваль до Каленика.
— Не хочу.
— Як не хочеш, то і їсти не будеш, а своїй дитині неси, — поклав на землю рибалка кілька рибин.
Ідучи додому, говорив старий:
— Журба поїдом їсть чоловіка. То раніше ретельнішого колгоспника на селі не знайдеш. Господаровитий. В Москву на виставку їздив. Трьох синів і дочку викохав. Всі на війну пішли. І остався старий, як пень на дорозі, з одним малям, не знає, де руки і голову притулити.
І Григорій мало прислухався тепер до його мови: нетерпляче била в голову кров, ширше роздувались ніздрі, чуючи дорожній пил знайомих шляхів. Усе більше та більше находилось виправдувань і перед собою, і перед Федоренком. І тільки в холодну безвість тепер кидала єдина думка:
«А що коли нікого вже дома нема?»
Товариша найшов на леваді — косив корові отаву.
— Хватить, Петре, косити. На зайців облаву влаштовують.
— Хто сказав?
— Чоловік вірний.
— Тоді треба тікати. В ліси підемо?
— Я… додому думаю. Через три дні повернуся.
— Ну, що ж, іди додому, — після довгої мовчанки пильно подивився на Григорія. — Може зовсім думаєш? По совісті скажи!
— Що ти, Петре? — злякався Григорій. — Мені біля жінчиного боку не доведеться воювати. Ти пробач… Одначе відчуваю, не заспокоюсь, поки не взнаю про долю своїх. А останнє, що вже нам випаде, разом будемо переживати, одним зв'язані ми. До останнього подиху Батьківщину захищатимемо. Одна вона в нас…
— І я так думаю… Звик до тебе, — поглянув довірливо, з приязню. Перекинув опалку з травою на плече і пішли на подвір'я.
В хаті, на самоті, Григорій довго і уважно вдивлявся в дзеркало. Чорна борода, товсті вуса, що двома корінцями вростали в бороду, постаріле обличчя — все було дивним і чужим. Глибоко запалі в темних западинах голубі очі здавалися темними, неспокій поширив їх, зробив більш рухливими. На високому лобі різкіше окреслилися зморшки і в скроні вплелися нитки павутиння.
«Увалиться в хату дідуган — дітей перелякає», — усміхнувся, розчісуючи бороду і переносячись думками до своєї сім'ї.
Мотря Іванівна викопала із землі діжечку з салом, наладнала торбинки Григорію і Петру, вивела їх аж на край города.
— Щасти вам доля, хлопці. Не забувайте моєї господи. Як нема моїх синочків, хоч на чужих подивлюся. — І, низько нахиливши голову, пішла до хати, жмакуючи рукавом підібраний хвартух.
— Зажурилась стара, — співчутливо обізвався Федоренко. — Ще надокучать їй такі гості.
У лісі попрощалися друзі.
— Ждатиму тебе, Григорію, — не здіймав міцної руки з плеча Шевчика. — Тепер маги коло себе друга — велике діло. Роботи ж нам — гори. І за мене дітей приголуб.
— Спасибі, Петре, — розчулено поглянув на мускулясте, сухе, як жерсть, з рівним прямим носом обличчя Федоренка. Несподівану добрість побачив у насмішкуватих, гострих очах, напівприкритих припухлими повіками. — Через три-чотири дні, як часи, прибуду до тебе.
І пішли — Григорій, тримаючись узлісся, а Петро — в глибину притихлого осіннього лісу.
XXXІІІ
З кожним кроком все більше оповивала тривога Не вірилось, що прийде додому, побачить село, рідню, бо здавалось, що лежать його рідні місця по той бік світу. А коли ступив на дільницю свого колгоспу, повірив: не втекла у безвість земля, не заховала її темна ніч од людського ока.
Зупинився, для чогось скинув картуз і довго не міг перевести духу. Нахилився до самої землі. Вона, розбухла від дощів, лежала чорним, незасіяним безміром перелогів. Згадки минулого болем перехопили горло Григорієві. Ще для чогось похапцем широко провів пальцями по ріллі, надіючись найти хоч кущик озимини. Щось вогке обпекло руку. Невистріляний, зашершавлений негодою набій холодним жалом пробився з осиротілої ниви.
Простоволосий, озираючись навколо, Григорій ще постояв трохи і, відриваючи ноги від вологого поля, знову пішов у ліс, щоб вийти на городи свого села.
Як тоскно шелестить сухим листом висока кукурудза. Під ногою часом трісне огірок-насінник, і Григорієві здається, що той постріл можуть почути в селі. Обережно, стримуючи подих, він входить на своє подвір'я.
Тихий стогін пришиває його до високого плота. Перебіг подвір'ям вітер, зашуміли попідвіконню вишняки, і знову довге зітхання обізвалося з повітки.