«Та це ж корова» — зрештою догадується Григорій і, пригинаючись, починає оглядати подвір'я: чи нема німецького сліду.
Десь на шляху пролунав постріл, загалакали голоси. І коли розколихана вітром ніч притишила вулиці, Григорій, не чуючи власного тіла, добрався до хати і припав до вікна.
Довго вдивлявся в непроглядну темінь, потім обережно стукнув пальцем по шибці. Напружено вслухається, та німує кімната, причаївшись у темряві. Ще раз постукав, сильніше. Щось скрипнуло в хаті, і тінь метнулась, наблизилась до вікна.
— Хто там? — дрижить переляканий голос Софії.
— Німців немає? — чує, як одерев'янілий голос витискає з себе хриплуваті слова.
— Нема.
— Пусти до хати, молодице.
— Хто ж ви будете? — чути, як цокають зуби в Софії.
— Свої. Від облави тікаю.
— Горе та й годі, — з зітханням відривається Софія од вікна. У сінях довго не може відкрити засув, нарешті відчиняє двері, і Григорій входить у хату.
— Добрий вечір, молодице, — усміхаючись сам собі, говорить хрипким простудженим голосом. І здається, що стіни напливають, тиснуться до нього, вітають свого господаря.
— Доброго здоров'я, — Софія починає похапцем закривати вікна. Він бачить у темряві тільки рухливу білу сорочку, поверх якої, очевидно, надіта спідниця. Дружина коцюбою з печі вигрібає присок і довго дмухає, поки від жаринки не спалахнула смолиста лучина. Невеличкий підсліпуватий каганчик затремтів у руках, і цятка відблиску, як сльозинка, заворушилась на омертвілій квітці електричної лампочки. Волохатий вогник каганця шершнем ужалив Григорія.
— Оце така тепер культура настала, — наче відгадала його думки Софія. — Ви, певне, їсти хочете? Здорожились.
— Коли є що — не відмовлюсь, — ледве стримуючи любовний осміх, оглядає заклопотане і зажурене обличчя Софії.
«Невже не пізнає?»
Хотілося підійти до неї, несподівано пригорнути, поцілувати. «Як би вона перелякалась тоді?» — уявив на мить перелякане обличчя дружини.
На тапчані лежала, підклавши ручку під себе, Катерина, на ліжку чулося рівне дихання Люби.
— Ваші діти? — підійшов до ліжка і тапчана, не можучи відірвати очей від своїх дочок.
— Мої, — тяжко зітхнула.
— А чоловік де? — не обертає голови до Софії.
— Де всі тепер, — поставила на стіл тарілку з кашею. — Сідайте, попоїжте трохи, хоч і холодне.
На тапчані ворухнулась Катерина, підвела голову.
— Спасибі. Немає в селі німців?
— Виїхали днів зо три вже. А так щодня наїжджають.
Катерина скочила на підлогу і витягнулась, пильно дивлячись на нього. Обличчя її заворушилось і стало напруженим.
— Не зачіпали вас німці?
— Чому ні…
І не встигла Софія доказати, як раптом на всю хату, не рухаючись з місця, скрикнула Катерина:
— Мамо! Це ж наш тато! Це ж тато наш!
— Що ти!? — і собі скрикнула і скаменіла біля печі Софія, широко дивлячись на Григорія. Катерина ж кинулась до батька, ловлячи і перебираючи своїми руками руки Григорія, а головою притискуючись до його грудей. Схопив Григорій на руки свою дитину, підніс її високо над головою, опустив нижче і припав довгим поцілунком до рожевого личка.
— Ой, не лоскочи, татку! — щасливо сміялась дівчина, відгортаючи рукою бороду.
— Григорію! Грицю! — і повні сліз очі наближаються до його очей, усміхнених і теж вогких. — Як же я тебе не впізнала… Ой! — вона цілує його, осипаючи бороду сльозами, потім схоплюється руками за серце так, що лікті її, немов невеликі крила, відділяються від стану. І знову цілує свого Григорія, схиляє голову йому на плече, притуляє невеличкі пальці до його зарослих щік, то прихиляє ними до себе чоловіка.
— Не думала, не сподівалась?
— Де там сподіватись було… Ой, Грицю, я не можу. Чи це ти, чи ні?
— Тату, це твоя борода чи приліплена? — смикає батька за м'який волос Катерина.
— Сама ти приліплена, — ще міцніше притуляє дочку до себе. — Бач, як приліпилась.
— Ой, Грицю! — не може знайти собі місця Софія. І її обличчя горить такою любов'ю, що Григорій, посміхаючись, спускає на землю Катерину, а сам міцно обіймає дружину. Потім садовить коло себе її і дочку, не в силі надивитись на них.
Другого вечора попрощався Григорій зі своєю сім'єю, несучи у серці тривожну радість і невсипучий біль. Тремтіли на його шиї руки Софії, зі стогоном одірвалась від нього дружина, припадаючи грудьми до перелазу. На устах і щоках Григорія (Софія настояла, щоб збрив бороду) ще й досі пашіли поцілунки і сльози.