— Ну, не буду вже більше, — підвів рукою підборіддя дружини і поцілував наймиліші уста.
— Ще й досі не відійшло, — притулила сплетені пальці до грудей і сіла на лаві. — Де ж ти тепер? Надовго до нас?
І застигла в чеканні.
— Тільки на часинку заскочив.
— На часинку тільки? І ту треба було скаламутити. — Вона притулилась до нього всім тілом, а потім глянула в чорні, зм'якшені очі. — Тяжко тобі, Дмитре?
— Тяжко, Югино. І найважче — за людей відповідати. Багато легше б бути тим, «куди пошлють». А треба людьми керувати. Колись би не взявся за таке діло. Тепер хватило сміливості.
— Так ти командиром?
— Командир.
— І оце так уриватися в хату… — усміхається, ще тісніше прихиляючись до Дмитра.
— Здаюсь! — жартівливо підводить руки вгору. — Погарячився. Подумав, що Григорій обмілів… Хороший він, твердий чоловік.
— Твердий, не зігнеться лозиною.
В хату входить мати з Андрієм, що весь горить і сяє від радості. Проте підходить до батька поволі, з повагою, і щасливо мружиться, коли кучерява борода покриває все його обличчя.
— Ну, сину, як живеш?
— Погано, тату.
— Чому?
— Самі знаєте чому. Горе кругом ходить… Візьміть мене, тату, з собою.
— Не мудруй, Андрію. Не на твої роки і сили наше діло… Бач, якого викохала — в партизани до батька хоче, — звертається до Югини. — А ти ще не думаєш партизанити? — ловить Ольгу за ручку.
— Чому не думаю? — відповіла дівчинка. — Аби тільки взяли.
— Ну, думай. Тільки гляди, ще скажи де-небудь, що батько приходив додому. Тоді всіх фашисти повісять.
— Ніби я маленька, не знаю, — так само тихо промовляє Ольга. — Мовчатиму, як камінь, поки наші не прийдуть.
— Вечеряй, сину, — приносить Докія яєшню, а сама спирається ліктем на скриню і не спускає погляду з сина.
— Сідайте ви, мамо, Югино, діти.
— Ми недавно повечеряли, — слідкує за незвичним бородатим обличчям і зітхає.
— Чого ви, мамо?
— Скучила, сину, за тобою. Дуже скучила. Де не йду, де не сиджу, — тільки тебе бачу. І от прийшов ти, а мені не віриться.
— А може то не я? Якийсь дядько бородатий… — і течуть слова про все, все, такі дорогі, несподівані, як тільки буває при нежданих зустрічах.
Знову хмурніє Дмитро, коли Югина розповіла, як ударив її гарапником Сафрон Варчук, і вже не прояснюється до останньої хвилини прощання.
Прощання… От воно підводить чоловіка і він, наближаючись до дружини, уже віддаляється від неї.
— Дмитре, рідний, — задихається Югина і прикладає руку до своїх грудей.
«Що, маленька?» — одними очима питає, вчуваючи незвичне хвилювання.
— Дмитре, коли можна, бери і нас із собою… — швидко шепче вона, боячись, що він зразу ж обірве її. — Хоч хліб пектиму у вас — і то полегшає на душі… Вам все одно без жіночих рук, певно, не обійтись. Правда? Він мовчки вислухує дружину.
— То як, Дмитре? — тремтить її голос і тремтять сльози на віях.
— Не будемо, Югино, зараз говорити про це. Не час…
— А коли ж?..
— Дай з силами зберемося… Пиху з фашиста зіб'ємо, так зіб'ємо, щоб він, тхір двоногий, навіть курку боявся зачепити.
— Коли це буде?..
— Незабаром! — пригадує гарячі слова Тура. — Скоро Червона Армія своє слово скаже, а ми допоможемо. Уже гомонять наші ліси, уже ломиться розгубленість і страх перед ворогом, першими партизанськими пострілами ломиться. А як підведеться народна рука, як розмахнеться вона з одного боку, а фронт з другого — буде без пам'яті летіти фашист. До своїх кордонів і далі мазатиме п'яти…
— Коли б то скоріше цієї години діждати, — проводить його до дверей.
— Не забувай же, сину, нас. Частіше навідуйсь, — сумовито шелестять слова матері; ще шелестить сказане пошепки на вухо прохання Андрія, а вже ніч огортає Дмитра. І притишені зітхання ще довго йдуть із ним, а рука тугіше стискає потеплілу шершаву ручку пістоля.
Він довго не може перебороти спокуси: піти у криваві гості до Варчука. Навіть прямує з двоє гін, обмірковуючи план, як йому найкраще вскочити в будинок старости.
Одначе нова сила, сила не почуття, а розуму, туго, неначе в'яза, повертає його на другу дорогу… Він тепер командир загону, що знає всі ходи і виходи в рідних місцях. Тому не має права рискувати життям своїх людей. І він рішуче повернув до хати Бондаря.
Марійка, хвилюючись, довго не могла відчинити двері.
— Дмитре, синку, — зашепотіла, припадаючи до зятя. — Живий, здоровий? А мій старий так тебе хотів бачити. Про себе вже й не говорю. На зиму тобі рукавиці виплела… Нічого, синку, доброго не чути?