— Ви про що?
— Про нашу армію. Дороги ж їй тільки до нас лежать. Правда?
— Правда, мамо.
— Ну, ходім до старого. Почув твій стук — і вже місця не знайде. Нема такої днини, щоб не згадував тебе кілька разів… Ех, діти, наші діти! От уже відживаєш своє, а до вас так все тягнеться, наче знову під серцем носиш.
— Вона тобі ще й не те скаже, — обізвався з темряви тихий голос Івана Тимофійовича.
— І сказала б, коли б вам не треба було так шептатися, щоб жінка нічого не почула. Вишептуйтеся вже, тільки добре плануйте, — вийшла на кухню, закриваючи за собою двері.
Іван Тимофійович обома руками потягнувся до зятя.
— Яка радість у нас, Дмитре, — зашепотів біля самого вуха командира.
— Невже?.. — одним словом вирвалося те, про що стільки думалося.
— Так, сину. Зв'язок з райкомом налагоджено. Мене назначили уповноваженим по організації підпільної патріотичної групи.
— Тепер нам ширша дорога відкривається, — захвилювався Дмитро, пройшовся по хаті.
— Що й казати. Негайно треба зв'язати Тура з райкомом.
— Це зробимо. Спасибі, тату, за добру звістку… Аж наче зорі ясніше засвітили, — глянув у вікно.
XXXV
Хоч та болюча радість просочувалась, як вода крізь ніздрюватий лід, коли вітер сколихнеться над рікою, хоч потім ще важче стискалося серце, все ж в її житті блиснули просвітки надії. І вже у словах батька вона вбачала той місток, що єднає їхнє село з партизанським лісом, з Дмитром…
Дмитро був живий!
І при одній думці, що він може прийти до неї, високий і дужий, ласкавий і грізний, пригорнути, як дитину, до широких грудей, вона затаювала подих і заплющувала очі. Тому їй тепер, коли залишалася дома, більше хотілося бути на самоті, щоб можна хоч у думці наговоритися з Дмитром.
І як дивно буває в житті. Ненависним і страшним він здався, коли довідалась, що має її сватати. А зараз все частіше бачила його парубком, неначе колишнє почуття хотіла розтопити новою хвилею любові, щоб ніде, ніде, навіть у найдальших спогадах, не залишалося сліду давнішньої відчуженості. І найчастіше згадувалась зустріч літньої ночі на Великому шляху. Крізь імлу далеких років згадки пробивалися так владно і повно, що вона навіть відчувала на своєму обличчі мерехтіння і гру тіней лип, хрускіт піску під ногами Дмитра і сумовитий скрип воза.
«Дмитре, порадо моя», — як музика, дзвеніли пошепки промовлені слова, і туман застилав очі молодиці.
Кожного вечора тривожилась: а може заскочить? І мимохіть поправляла іноді хустку, як поправляла колись, чекаючи Дмитра з роботи.
— До кого ти, дочко, причепурюєшся? — раз із докором похитала головою Докія.
— Мамо, хіба ж ви не бачите? — захлинаючись од раптового натиску жіночої жалості, стала посеред хати. — Все його, Дмитра, сподіваюсь. А може прийде. У вікно постукає, — і здригнулась, мовби справді хто стукнув у шибку.
— І я його так жду, так жду, як… — не договорила, підійшла до невістки. І якось, само по собі, обнялися, поцілувались і тихо заплакали, охоплені одними думками, однією жалістю і надіями.
Уклала спати дітей; не в силі стримати нервового холодного перестуку, Югина лягла біля Докії, торкаючись головою її грудей. І довго Докія розповідала про свого сина, яким він у дитинстві був, як почав сам, без батька, господарювати, як в чотирнадцять років пішов косити. І всі ті спогади, прості і незначні, були незмірно дорогі і рідні обом жінкам, що по-різному, та однаково сильно любили ту ж саму людину.
Відчуваючи, як влігся нервовий перестук у Югини, Докія подумала, що невістка вже спить, тому й замовкла, знову-таки пірнаючи в згадки про свого Дмитра. Про нього ж до перших півнів мріяла і Югина, гадаючи, що свекруха давно вже заснула.
Очевидно, якісь чутки про Дмитра дійшли до Варчука. Одного разу, коли Югина везла додому картоплю, перестрів її на греблі, високий, нахмурено-зосереджений, у синій старосвітській бекеші і смушковій шапці. Під очима недобре синіли посічені зморшками довгасті підтьоки. Пожмаковані щоки з двома павуками синіх жил великими зморшками нависали над чорними, в брудній сивині вусами. Клинцювате, старанно виголене обличчя неначе набубнявіло і було ніздрювате, як почорнілий весінній сніг. Та й сам Варчук теж, здавалось, неначе набубнявів.
— Здорова, молодице, — владно рукою зупинив коня. — пдеш, наче не бачиш нічого поперед себе.