Десь іздалеку замукала корова. «Худоба кров чує».
— Дмитре, це ти?
«Ге-ге-ге! Бач, як підходить. Дмитром називає».
Голову в сніг, плече в сніг, руки під себе — і вперед…
— Дмитре, синку!
«Невже мати? У негоду таку!»
— Це ви, мамо! — хрипить і по знайомих з дитинства пахощах материного волосся, по дотику пальців до лиця, як може тільки вона доторкнутися, він пізнає свою найбільшу любов. — Поганий я, мамо, не осудіть. І вмер би, так ви в мене є. — І починає котитись у безвість.
Тільки одна мати знає ціну своєї дитини. Тільки одна мати загляне в ті тайники серця, що нікому невідомі. І вона вже знає його волю — не треба кликати людей. Напрацьованими великими руками бере попід пахви сина і тягне снігами, не чуючи ні ваги, ні втоми…
XІІ
Біль пронизує до кісток, ходить, перекочується, свердлить буравами тіло; розмерзаються темнорусі пасма волосу, рідка червона мазка котиться по обличчю, а мати клопочеться біля чобіт — ніяк скинути не може. Тоді, не питаючи його, мовчки бере ніж, на живому тілі свіжує халяви. Засичав і прикусив приморожену губу, коли мати зірвала примерзлі онучі. Ноги починають розбухати, пухнути, роздаватися; четверо очей з острахом схрещуються на них. Затягуються рівчаки між пальцями, запливають пухким тістом, з глибини якого маленькими вічками біліють нігті.
— Нічого, нічого! — кидається мати в хижу, приносить несолоне гусяче сало і ним до колін змащує роздуті колоди ніг, після обмотує чистим льняним полотном, поїть горілкою, настояною на деревію і дев'ятисилі.
— Хіба ж то люди? То звірі, куркулі, — зривається в стогін голос матері.
— А ви ж думали… Скажете, що впав з засторонку, знепритомнів, приморозивсь. Щоб ніхто… — хрипить.
— Знаю, знаю сину, — схиляється над ним, як над дитиною, вкладає спати. Білу подушку бруднить сукровиця, кричить усе тіло, пече вогонь; парубок не може навіть поворухнутися, і знову пахуча горілка гарячить губи і рот…
Кілька днів плювався кров'ю і без помочі матері не міг повернутися. Вдень біль трохи зменшувався, а вночі, щоб не кричати, затискав зубами ріжок подушки, з пожадністю пив первак.
— Може, в райо'н по лікаря поїхати?
— Ніякого лікаря. Тоді сам себе доконаю… Видужаю, на живому засохне! — хрипів простудженими грудьми.
Мати сама обстригла голову, щоб хутчій загоїлась; синяки почали блідшати. Найбільш непокоїли ноги — не міг стати.
«Невже калікою буду? Так і не віддячу Барчукам!» — Рипів од злості і безсилля зубами. Найтяжчим, найстрашнішим було навіть не каліцтво.
«Прибити старого і молодого, щоб дзвони завили над ними!»
І аж біль зменшувався, коли бачив ворогів біля своїх ніг…
Злоба густою смолою кипіла в скривавленому тілі; затуманювала тверезі проблиски розуму.
Часто в думках стрічав Марту. Приходила, припадала до нього, і дівочі губи пахли свіжим снігом і весіннім приморозком, що вже дихає повівом землі.
Брала його велику руку в свою, гладила від зап'ястя до пальців і несподівано, як і приходила, зникала, наче ранішній туман по долині. Або він ішов до неї на хутір, і вона виходила назустріч, як сама весна. Стара дубівка схилялась над нею, притримуючи вінок пишного рожевого цвіту. У весняній напрузі стояли щепи, і молода господиня, радіючи, білила їх вапном, потріскану кору шпарувала садівничим глеєм, і сама була як щепа — свіжа, пругка, виглядаючи його з-за дерев…
«Що тепер робить вона?»
Скрипнуть двері, і тихо підійде мати до ліжка. Коли й спить вона?
А зима біснувалась, мурувала вікна холодними квітами; синицями цінькав мерзлий сніг, припадаючи до шибок, і хата глухо дзвеніла кожною деревиною. Непоправним злочинством здавалось лежання, коли стільки роботи ждало його. Чув, як ревла корова, йдучи з водопою. У повітці жалібно, по-старечому, скаржились вівці, і так хотілося переступити через поріг у витку метелицю, вдихнути пахощі пріснуватого, блакитного снігу і до самої зорі тесати, стругати дзвінке дерево, або, залишаючи за собою глибокі сліди, побрести із жаками до Бугу. Це навперемінку з Варивоном рубали б зеленкуватий лід, гріли б на багатті задубілі, червоні руки. А ввечері — в сельбуд до молоді або до Марти.
У другій хаті, де стояв столярський станок, вчився майструвати сімнадцятилітній невисокий сирота Григорій Шевчик — далекий родич. Він же порався також біля Карого: треба було вивезти ліс та зароблені у лісництві клітки хворосту. Григорій часом просовував голову до нього.