— Добридень, — стала біля воза. Хоча недобре передчуття і острах, і огида сколихнули нею, одначе зовні була спокійна і господаровито-неквапна в руках.
— Картоплю возиш?
— Наче не бачите.
— А Дмитро де? — гостро, випитуючи, подивився і підійшов до молодиці, не спускаючи з неї важких, округлих як у птиці, очей.
— І я вас, пане старосто, попитаю: де Дмитро? — витримала погляд.
— Не знаєш?
— Не знаю.
— Брешеш, суча дочко! Знаєш!
— Може суча дочка і знає. А я — ні.
— Що ти мені очки втираєш! В партизанах! От де він! І до тебе, надійсь, приходив! — скаженіючи, затопав ногами, чорне обличчя нерівне заколивалося всіма складками.
Полегшено зітхнула: виходить, дуже мало знав Сафрон про Дмитра.
— Самі знаєте, пане старосто, що не був у мене чоловік. За що ж така напасть на мою голову? — сказала з перебільшеною покорою.
— А ти чому так думаєш? — трохи охолов, опускаючи вниз брови.
— Що ж тут думати? Коли б Дмитро був десь в партизанах та ще й до мене заходив, то й вашу б хату не минув.
Здригнувся Варчук і зразу ж тісніше зібрав зморшки на переніссі.
— Дуже ти хитра, як подивлюся на тебе. Гляди, щоб на одній гілляці не закрутилась із своїм дорогим. Одне одного, певне, не переважите, — уже кинув з-за плеча, виходячи на розхитаний міст.
В душі вона раділа, що перемогла старосту, одначе зразу ж острах охопив її: а що як почнуть поліцаї вартувати недалеко від її хати?
Тому й по ночах виходила на подвір'я, прислухалась до темряви, прямувала до Великого шляху.
Стане на кореневищі старого-престарого дерева, притулиться вухом до вогкої кори, непомітна і сторожка, як птиця. Затремтить, коли почує якийсь шерех, ще тісніше до дерева притулиться. Вона б рідну ходу серед тисячі почула, по одному духові пізнала б, що то Дмитро йде.
Через кілька днів після розмови з Варчуком до хати увійшов дезертир Калістрат Данько, що вже встиг примоститися за поліцая.
— Тітко Югино, завтра ж уранці вам треба бути в начальника районної допомічної поліції.
— Чого? — одхилилась од печі.
— Там скажуть, чого. Ми народ темний — нам аби гроші та горілка, — діловито і весело сів коло столу, ніби впевнений, що його прихід повинен і інших веселити. Однак чим довше сидів, тим більше хмурніло його прив'яле обличчя, а вже із-за столу вставав, неначе у тінь ступив: навіть чаркою не почастували.
— Глядіть же, щоб ранком були, як часи, — брязнув дверима, аж глина посипалась з одвірків.
— Доведеться, дочко, іти. Тільки не з пустими руками, що зробиш — таке життя настало. А на хабарі вони ласі.
З двома кошиками, зв'язаними білим полотняним рушником, прийшла Югина другого ранку у місто.
Перед будинком поліції тріпотів облізлий прапор із свастикою в білому колі.
В передпокої повно чоловіків, жінок. На дверях біля кабінету начальника стоїть з карабіном високий поліцай з жовто-блакитною пов'язкою на руці. По списку викликає людей, і зникають за важкими дубовими дверима натомлені, припалі пилом, і жалем, і горем постаті старих сумовитих хліборобів, жінок і дівчат.
— Забрали ж мого синочка, забрали, — підперла рукою голову стара жінка. — А за що забрали — і сама не знаю, зв'язок з партизанами приписали. Безпорадна моя голова. Два тижні прошу начальника, щоб відпустили синочка. А він те саме відповідає: відішлемо у місто, коли не признається. Звісно, в гестапо віддадуть. І вже не бачити мені більше свого найменшенького, не бачити.
І найбільше лякає Югину окаменілий вираз землистого, в зморшках обличчя жінки і одноманітний, схожий на голосіння шепіт. Видно, немало попоплакала і поголосила вона, поки горе не скаменило усе її тіло.
Нарешті поліцай, зосереджено збираючи зморшки на чолі, чогось пирснув і весело вигукнув:
— Гори-цвіт! Югина! Горіти прийшла, молодичко? Погориш, погориш! Га-га-га!
Увійшла і стала на порозі кабінету, поклала біля стіни важкі кошелі. За великим присадкуватим столом у чорному френчі з золотими, застібнутими до самої шиї гудзиками сидів Крупяк; над ним на стіні чорнів намальований тризубець, стиснутий двома перехрещеними жовтоблакитними прапорами.
— Прошу до столу, — наче з того світу почула голос, що пробивався до неї із сизої хмари тютюнового диму.
Підійшла ближче до Крупяка, мружачись від диму, що зразу зайшов у вічі.
— Пані Горицвіт. У нас є точні відомості, що ваш чоловік перебуває в партизанах, буває у вас. Прошу, не запирайтесь, скажіть щиру правду. Інакше всю сім'ю вашу заарештуємо, а добро піде у власність держави.