— Пане начальнику, — вириваються перші слова.
Їй треба одвести страшну хмару від свого дому, дітей — про себе зараз навіть не думається.
І Югина почуває, що в її очах грає такий правдивий світ, неначе біля неї виринула постать Дмитра… Так, це ради нього, ради його дітей вона кожним рухом хоче довести цьому байдужому вбивці, що нічого не знає про чоловіка. Звідки у неї беруться слова? Вона розповідає довго і мальовничо, як переслідує їхню сім'ю Варчук, про давню ненависть його до Дмитра. І її очі, осяяні і чисті, блищать од згадок і сліз.
Хмурячись, мовчки слухає її Крупяк. Але ось його очі зустрічаються з очима молодиці, на якусь хвилину застигають; хтива зацікавленість майнула у вузьких чоловічках. Він кладе ручку на стіл, і Югина, відчуваючи приплив крові до голови, кілька разів ловить на собі його брудні погляди, але разом з тим починає догадуватися, що він слухає її вже не так, як слухають, коли завчасно винесено рішення. Очевидно, він мало знає про Дмитра.
«Хороша молодичка. Тільки з характером, видно. Може й справді Варчук наговорює по давній злобі. Заяву за заявою пише… Дізнаюсь при нагоді». — Він, милостиво посміхаючись одними очима, приймає подарунок і поволі говорить:
— Відпускаю вас, пані, додому. Але не гнівіть бога: коли що-небудь — не солодко вам буде на світі. Я до вас заїду коли-небудь, — допитливо осміхається.
Ще не розуміючи справжнього змісту останніх слів, вона прожогом вибігає з передпокою і східцями спускається на холодний брук, між щілинами якого засихає пожовклий, одцвілий спориш.
І аж тільки на осінньому полі полегшено зітхнула, коли над нею двома великими крилами нахилився рідний Великий шлях. Попереду фіалково в'юнилась смуга дубового лісу.
…Обминувши греблю, Югина спочатку іде до Івана Тимофійовича; той, лежачи в ліжку, довго розпитує її, що вона бачила в місті, чи багато там фашистів, як охороняється будинок поліції, а потім передає їй невеличку листівку.
— Прочитаєш, кому треба, і передаси Василині…
— Яке щастя, яке щастя, що вернулася, донечко, — зустріла її біля воріт Докія. — Пожурилися ми без тебе. Знаєш, як тепер. Кажуть, усі камери понапакували людьми. Втомилася?.. А в нас корову забрали.
— Корову? За що? — зупинилась на порозі.
— Наложили знову на село сорок голів рогатої худоби. До кого ж поліції шатнуться? До нас та до таких, як ми. Варчук ще й втішив:
— Моли бога, що теля зоставляємо. Попанували за батька Сталіна, а тепер почадіть, як без олії каганець.
Через кілька днів дійшла чутка, що в район приїхав приймати скарги від селян гебітскомісар доктор Едельман.
— Двадцять тисяч болячок у печінку Варчука! Чи поможе, чи не поможе, а піду до того гебітскомісара зі скаргою! Останній хвіст витягнули з обійстя! Може й ти підеш? — вскочила в хату Килина Прокопчук.
— Одним вони миром мазані, — обізвалась за Югину Докія. — Ходи не ходи, а корови вже не бачити ні тобі, ні мені. Так що краще не мозолити їм очі.
— Піду, все 'дно піду! Побачу, які у них порядки! — рішуче вийшла з хати Килина…
Увечері на вулиці перестріла її Югина.
— Була в комісара?
— Нехай йому чорт! — зло огризнулась молодиця.
— Не допустили?
— Допустили, — і несподівано засміялась невеселим сміхом. — Підходжу я до нього, сухого, як тараня, німця, ну, наче живі мощі тобі, аж дивитись незручно. Глянув на мене крізь окуляри та як вихопить кинджал, як зажеркоче щось, і до мене. Думала — горло переріже. Навіть забула з остраху, що треба робити. Звів німець кинджал, блиснув ним перед моїми очима, зрізав з піджака гудзик із зіркою і пучку вгору підвів — показує всім. Поліцаї прямо тобі іржуть, як лошаки. А я стою і ворухнутись не можу — наче підмінили мене. А «доктор по гудзиках» уже до другої баби прямує. Відійшла у мене душа трохи, підходжу до нього… А він як визвіриться:
— За корову вам заплатили! Ми даремно нічого не беремо. Скільки отримала?
— Сто вісімдесят карбованців. А що ж я за них куплю? Кіло солі! Пачка сірників — двадцять карбованців… А у мене ж діти. — Випхали мене ще й зі східців турнули. Ледве носом землю не зорала. Отакі-то порядки. Нові!
XXXVІ
На світанку Дмитра розбудили брязкіт зброї і радісні голоси. Спочатку думав, що повернувся Тур, але, прислухавшись, голосу комісара не почув. Швидко одягнувся, на ходу поправив пістолет ТТ і вийшов з землянки.
— Ну, хлопці, і притаскали ж ми сулію! — потираючи руки, чогось вовтузився біля порога Кирило Дуденко.
— З самогоном? — здивовано і весело відгукнувся голос із кутка.