— Ще краще!
— Невже із спиртом? — аж підвівся на лікті Олекса Слюсар. — За це тебе, брате, розцілувати мало.
— Ще краще.
— Що ж воно може бути луччим мені? Бабського, солодкого, вина дістали?
— Ні, амоналу добули.
— Амоналу! Не знаю, для чого він, — розчаровано протягнув Слюсар і знову ліг на піл.
— Невже, братці, амонал! — радісно гукнув колишній уральський бурильник Іван Стражніков. — Поїзди будемо під откос пускати. Амонал — важная штука! — значимо протягнув.
— А ти знаєш, як біля нього ходити? — зіскакує на долівку Олекса Слюсар, і вже його вилицювате рухливе обличчя, що хвилину тому було щиро незадоволене, тепер, наче в дитини, освітлюється жадібною надією.
— Хліб мій! — коротко пояснює Стражніков.
— Невже і поїзди цією крупою можна рвати?
— Можна і треба! — повчально гримить Стражніков, молодцювато звичним рухом збиваючи набік безкозирку. На мить довгою синюватою смужкою проглянув шрам і майже зовсім погас під буйним чубом.
— Браток, а мене навчиш? Увесь вік дякуватиму. Рука в мене легка. Що побачу своїми очима, те і зроблю. Я такий!
Тепер хитрувате обличчя Слюсара стає таким благальним, що навіть спокійний Лазорко не витримав — чмихнув, і в кривій усмішці заворушились уста, погойдуючи велику люльку.
— Навчу.
— От спасибі, браток! На, візьми на спомин про нове діло! — і Слюсар театральним рухом простягнув Стражнікову невеличку філігранну запальничку, щоб, на всякий випадок, відрізати всі ходи до відступу, коли матрос захоче передумати. І зразу ж Олекса з цікавістю і побоюванням, косуючи оком, закружляв поволі навколо величезної сулії з амоналом.
— Іване, ти і мене навчи, — кладе на плечі матросові важку руку Лазорко Іванець.
— Прийміть і мене до вашого колгоспу! — Невеличкий завзятий Кирило Дуденко охоплює двома руками Лазорка і Олексу. В цей час з його кишені вилітають списані олівцем листки паперу.
— Поезія полетіла! Багато ж понаписував. І не хвалиться. Я теж колись вірші писав, — помагає збирати листки Олекеа Слюсар. — І потерпів повну поразку на цьому фронті. У дев'ятому класі всі свої витвори я на уроці літератури обережно поклав на парту Оксані. А вона, певно, не зрозуміла, що з мене міг би вийти класик, і передала зошит учителеві. Викликали мене в учительську, сказали кілька теплих слів, і пообіцяв директорові, що не буду більше ні віршів писати, ні дівчат любити. Вірші, правда, покинув складати, а другої половини обіцянки не виконав: на цій самій Оксані через п'ять років оженився. Як тільки що до чого, то й нагадую їй про минуле. В тебе ж, Кирило, напевне, життя навпаки пішло…
Біля виходу метушня і тиск. На траві біліють широко простелені полотна паморозі, і блідий світанок зеленить просвіти між деревами, обличчя партизанів.
— Ікра першого сорту! — Іван Стражніков розглядає на долоні бурий, схожий на пісок амонал. До нього підійшов Дмитро.
— Товаришу командире, тепер ми попсуємо фашистам трохи крові, — осміхаючись, висипав амонал в сулію.
Веселий на вдачу, легкий на руку, рівно став перед командиром, поблискуючи розумними сірими очима. На невисокій, міцно збудованій постаті добре ліг чорний матроський бушлат; з-під безкозирки, молодцювате збитої набакир, вибився русявий чуб, прикриваючи шрам на лобі.
— Треба хлопців навчити підривної справи.
— Аякже, — погодився. — Цю науку швидко засвоять. Знайшовся невеликий шматок злежаного бікфордового шнура. І розглядаючи тонкий шматок плетива, Стражніков задумавсь. Колупнув нігтем під тканиною шнура рурочку пороху, подививсь у далечінь, похитуючи головою і щось розмірковуючи.
Далеко за голими деревами сходило осіннє сонце. Переганяючи одна одну, побігли зубцюватими хвилями тіні. І легка паморозь перетоплювалась в роси, а ті, оживаючи, скидались, неначе мальки на воді. У верховіттях шумів вітер, біля прогалини роздвоювався, неначе ріка, — одним рукавом підводився вгору, лунко переколихуючи лісові шуми, а другим з шелестом покручено вився по землі. Ще цвіло жилаве ведмеже вушко, хоч кілька жовтих округлих квіток, прибитих нічними приморозками, лежало біля кореня, ще синіла одинока квітка розпарованих братів, ще зеленіли, оповиті мшистим синім оксамитом молоді пагінці, одначе осінь уже владно господарювала в лісах, і оголені кущі шипшини червоніли продовгуватими коралами. Сумовито, овечими шапками, чорніли кротячі нори, а безлиста, підмита струмком ліщина щось тихо наспівувала і своїм гнучким тонкостоєм і вибіленим корінням. Тільки дуб-нелень гордовито красувався лисячими шапками, і рясно подзвонювала чорними дзвониками крапчаста вільшина.