— Я знаю, товаришу командире, як підривати поїзди, — рішуче вийшов Олекса Слюсар.
У Лазорко Іванця аж люлька випала з руки від здивовання, але, спіймавши на собі упертий і злий погляд Слюсаря, він тільки знизав плечима. І ще більше здивувався, коли наперед виступив Кирило Дуденко.
Раптом догадка, може вперше в житті так швидко, сколихнула повільного, мовчазного лісовика.
— І я це діло знаю, Дмитре Тимофійовичу, — неквапно ступив до командира, примикаючи могучим плечем до невеликого напруженого плеча Слюсаря.
І відчув Лазорко, як все його обличчя почало червоніти й палати: ніколи в житті не доводилось на людях казати неправду. Найбільше боявся, щоб хтось із партизанів не кинув зайвого слова.
Але ніхто не видав їх. Полегшено перевівши дух, Лазорко вдячним і добрим поглядом оглянув усіх воїнів, які навіть словом не обмовились і тоді, коли командир відійшов у гущавінь лісу.
«Які хлопці! Які хлопці!.. Ні, фашисте, ніколи тобі не здолати нас!» — під шелест осінньої землі схвильовано думав. Дмитро. Він знав, що ні Слюсар, ні Іванець, ні Дуденко не знають підривної справи, і вірив, що вони знатимуть її…
Життя саме підказало Дмитрові, як увіковічити пам'ять бойового друга. А над деталями організації групи ще поміркує із Туром.
Надів шапку і поволі пішов до землянки повз величні дуби-побратими, що навіки поєднались одним коренем.
Другого дня до Дмитра підійшли Слюсар і Іванець.
— Дмитре Тимофійовичу, — звернувся лісовик. Він і досі називав командира, комісара, як і вдома своїх знайомих, тільки на ймення, а партизанський загін став у нього — нашим лісництвом. Коли ж хтось поправляв Іванця перед командуванням загону, той зовсім заплутувавсь і говорив: — Дмитре Тимофійовичу, товаришу командире, у нашому лісництві… партизанському загоні.
— Товаришу командире, — зразу ж поправив Слюсар Іванця. — Пустіть нас на люди. Хочемо пошукати бікфордів шнур.
— Скажи, Олексо, а тяжко підривати поїзди? — запитав Дмитро так, що неясні здогадки тривогою обдали рухливе обличчя партизана.
— Зовсім нетяжко, товаришу командире, — захвилювався і, щоб відвести від себе підозру, почав з перебільшеною старанністю детально розповідати, як треба під рейку підкласти скриньку з амоналом, як з'єднати запал від гранати з бікфордовим шнуром.
Він повторив усю лекцію Стражнікова, уміло додавши свої міркування й деталі. І це було так розказано, що, напевне, і фахівець підривної справи мало до чого міг би причепитися. — Саме головне — розрахувати, щоб поїзд вчасно наскочив на свою смерть, щоб бікфордів шнур був не пожмаканим і порох — сухим, — закінчив Слюсар.
— Амонал! — поправив Іванець.
— Амонал і порох! — уже багатозначно промовив Слюсар і усміхнувся, стираючи з обличчя важкий піт.
— Тепер я вірю: природні ви підривники, хоч і хотіли мене обманути, — міцно потис руки обом партизанам.
Ті з несподіванки переглянулись між собою, подивились на командира. Іванець почервонів, обм'як, а Слюсар зразу ж знайшовся:
— Коли, товаришу командире, чоловік любить Батьківщину над усе, то він усе і зробить. Тільки не розкажіть товаришу командире, що. ми вас… — не міг підібрати делікатного слова. — Словом, на збори не виносьте. А ми на транспорті по-кривоносівському попрацюємо, — і питальне усміхнувся.
XXXVІІ
Осінні дрібні дощі падали на сумовито принишклу землю, зелено потемніли води в озерах, коли одного вечора Михайло і Соломія попрощались із лісником і лісничихою.
— Нехай вам, діти, всюди буде щастя і добре здоров'я, — витираючи загрубілою рукою очі, пригнулась Олена Михайлівна. — Коли зможете ощасливити нашу хату, — не цурайтесь. Як нема своїх дітей, хоч на чужих, добрих, надивлюся. — Поцілувала тричі і Михайла і Соломію і почала віддалятись.
Созінов іще кілька разів побачив її з-за дерев зі складеними руками на грудях, з нахиленою головою, а потім темрява заховала од нього жінку, яка не раз тихим материнським словом огрівала захололі од негоди серця.
Лісник довго вів їх вузькими покрученими стежками, що пахли вологою червоною папороттю, решітчастими маслюками і підопрілою корою напівживого дерева. Ноги то м'яко втискались в податливий мох, то шелестіли по нескошеній траві, то лунко хрустіли по сухому рясному жолудді.
Мінлива радість, відчуття, що наближаються рідні місця, зробили Соломію різкішою в рухах і якось, без слів, непомітним повівом наблизили її до Михайла. І він це збагнув з хвилюючим трепетом і сподіванками.
— Прощай, Михаиле, — обняв його лісник, і бородате обличчя на хвилинку закрило притьмарений вечірній світ. — Прощавай, Соломіє. Закінчиться війна — приїжджайте до мене весілля справляти! — і розтанув у темряві, залишаючи на вустах терпкий тютюновий дух.