Так, Дмитро твердіше почав ступати по землі. Бо вона, рідна земля, змочилась не тільки потом, а й кров'ю його.
Тепер дедалі частіше зустрічався з людьми, вслухався в їхню мову, вчився, ділився з партизанами словом, як діляться останнім шматком хліба, знав, що сказати селу, затиснутому в неволю, злидні, біду. І в його скупих, упертих словах була та сила, яка підводила людей, як промінь пониклу траву.
Розгромивши в одному селі поліцію і мадьярську варту, він довідався, що фашисти пустили чутки, ніби вони захопили Москву і йдуть на Урал. Дмитро наказав зібрати людей біля великої, з баштами, школи, яка білим пароплавом випливала з осіннього світання.
Сходились чоловіки і жінки, мовчазні, задумані, бо в кожного горе днювало і ночувало, бо кожному думалось про своїх дітей, від яких — скільки вже часу — ні одвіту, ні привіту; ближче підходили шістнадцятирічні юнаки, щоб першими попроситися до загону.
Він ждав, поки не підійдуть люди з найдальших кутків, поки не вляжеться тиша, а потім тихо, болюче і міцно, із самого серця вирвалось:
— Товариші! Дорогі брати і сестри!
І натовп зітхнув, заколивався, знову зітхнув і прояснів. Це вперше до нього після кількох місяців окупації пролунало рідне слово Батьківщини, обізвалося замість липкого ненависного «панове».
І, неначе по нечутній команді, ближче підійшли люди до Дмитра, злилися з партизанами. Хвилювання колгоспників передалося йому; ледве переводячи дух, вдивлявся подобрілими очима в тісне півколо змучених людей.
— Сердечний партизанський привіт вам, люди добрі. І привіт од воїнів Червоної Армії. Разом, як дві руки одного чоловіка, ми б'ємо фашиста. І розіб'ємо його, бо так хоче наш народ, бо так хоче наш батько Сталін. Усіма військами тепер командує рідний Сталін. Наш вождь говорить до народу, щоб не втрачали надії, не слухали різних брехень. Ніколи ніяким ворогам не бачити Москви. Скоріше рак свисне і суха довбня зацвіте, аніж будь-хто переможе нас.
На обличчях заколивалися усмішки.
— Наше головне завдання — кріпко бити фашиста, ні одної зернини, ні одного стебла, нічого не давати йому, хіба — одну смерть. Бо ж сказано: фашиста сокирою в ребро — людям добро! Коли ж з'явиться між вами яка продажна шкуpa — з димом усе його кодло пустіть, як пустили ми вашого старосту — показав на стовп вогню, що самотньо підводився в світанні.
Після промови кинулись люди до Дмитра, партизанів; запрошували до хат на сніданок. Але треба було поспішати до лісу. Навантаживши кілька возів зерном і свиньми, яких забрали з «громадського господарства», партизани вирушили і села.
— Хороше говорили, Дмитре Тимофійовичу! — усміхаючись, підійшов Тур. — Тільки звідки ви взнали такі новини? Може листівка попала?
— Ні, на жаль, не попала.
— Звідки ж вісті, що Иосиф Віссаріонович…
— Звідки?.. А як ти гадаєш: хто в такий час може всім військом керувати?.. Отож бо і є. А коли трохи щось не вгадав — спишуть з мене після війни, скажуть, що на пользу ділу йшло воно. Чи як ти думаєш, комісар?
— Та повинні списати! — засміявся Тур. — Списати і дипломатом послати.
— Ну, цей хліб мені не подобається. Орати — сіяти буду, Туре… Ех, не знаєш ти, як мої руки діла просять.
— Головувати підеш? — лукаво примружився Тур, бо Дмитро йому розказав про своє життя.
— Головувати? — задумавсь і, ловлячи на собі вузько примружені очі Тура, додав: — Це діло народу. Дай-но дожити до такої години. Ти краще скажи, де зброї дістати? Дробовиками воюємо.
XXXІX
В тривожному настрої повертався Карл Фішер з аеродрому. Знову смерть, безглузда і страшна. Покалічені тіла пілотів, кістяк літака і, особливо, розтрушені навколо нього чорні забруднені хрести — згусток державної пошани — справили гнітюче враження. О, цей нерозгаданий, здиблений схід! Не таким він ввижався обергрупенфюреру.
Інстинктивно відчувши зміст, дух і стиль третього райху, безмежно повіривши в непогрішність гітлерівського військового механізму, а надто в силу техніки, Карл Фішер не сумнівався в перемозі третього райху, як не сумнівався в зверхності своєї нації над іншими. Задля цієї перемоги він не жалкував сил, часу і навіть житія. За ним уже нерозлучною тінню ходила репутація здібного, оперативного і хороброго служаки, який сміло дивиться в очі небезпеці і смерті. І Карл Фішер наполегливою роботою, детальними аналізами і кривавими розправами здовжував тінь своєї слави. В колі однодумців і друзів, хизуючись своєю красномовністю, він часто повторював улюблений афоризм: