— Хто там?
Чує такий знайомий голос і, захлинаючись од хвилювання, ледве промовляє:
— Це я, тату. Соломія ваша. Ой, таточку!
— Дитино моя! — забилося в сінях. Відчиняються двері, і вона мліє на батькових грудях, відчуваючи, як на неї пахучим дощем посипалась борода.
— Соломіє! Доню! Жива? Здорова? — тягне її до хати і знову цілує, по-старечому м'якими губами.
— Жива! Здорова! — і сльози зриваються з її очей, як перше зривався піт з обличчя.
— А я вже тебе, доню, був поховав, як довідався через Дмитра Тимофійовича, що фашисти перерізали шлях. За журбою місця не міг собі знайти.
— Де тепер Дмитро Тимофійович?.. Ой, таточку, рідний! Чи скучили так за мною, як я за вами?
— Ще й питає! — І вона вперше бачить сльози на його очах, зморшках, бороді. — А Дмитро Тимофійович у партизанах. Раніше був бригадиром, а став командиром, — промовив пошепки, прихиляючись до неї.
— От молодчина! — захоплено вигукує. — І вже що-небудь зробив його загін?
— Куди твоє діло! Ворочають світом хлопці, аж земля гуде. Побачишся з ним.
І Соломія тільки тепер згадує за Михайла, б'є себе рукою по голові:
— Тату, в нас нікого нема?
— А хто ж має бути?
— Так ждіть зараз гостя! — і прожогом вибігає з хати, біжить до вуликів і попадає просто в обійми командира.
— Ой! Це ви, Михаиле Васильовичу!.. Просимо до хаті!. Пробачте мені. Тато живий!.. Ой, яка я дурна стала… Голова обертом іде.
«Яка вона хороша!» — Міцно вбирає у себе медовий повіз, що ллється із сіней в осінню ніч. Притримуючи Соломію за руки, Созінов тихо ступає на поріг.
Від хвилювання дівчина навіть не помічає, що її пальці стискають пальці командира.
— Просимо до хати, — наближається до нього Марко Григорович. — Притомилися, в лісах блукаючи?
— Не мандрівка, а бездіяльність притомила, — Михайло обережно і шанобливо здоровкається з пасічником.
— То для вас знайдеться у нас робота!
— Пасіку стерегти?
— Ні, трутнів викурювати.
— Щось у вас є на прикметі? — радісно схоплює натяк.
— Аякже. А поки по невеличкій і відпочивати… Ще крізь сон він чує метушню Соломії біля печі, і сміх, і щасливий голос Марка Григоровича.
— Вставай, хлопче, гарячі млинці їсти, — відхиляє половинку дверей старий пасічник.
— Єсть вставати! — широко осміхається і мружиться від сонця, що бризками обмивало шибки. — То коли почнемо трутнів викурювати?
— Не терпиться?
— Не терпиться.
— Почекай трохи… Деньок який сьогодні ловкий. Чи не ви його з собою принесли?
— Соломія вам його приставила.
— А вона може, ~ сміється Марко Григорович. — Вона у мене як веснянка.
Після сніданку, коли Марко Григорович вийшов з хати, Соломія повідомила:
— Везе нам поки що, Михаиле Васильовичу. Командиром партизанського загону в цих лісах бригадир нашого колгоспу. Завзятий чоловік.
— Невже? — радісно подивився на дівчину.
— Так батько сказав. Підемо в партизани?
— І ти підеш?
— А як же може бути інакше? Чи, по-вашому, буду вулики стерегти? — здивувалась і образилась.
— Ні, трутнів викурювати, — згадав слова пасічника, засміявся.
Темні, шелестливі і таємничі осінні ночі в лісі. Тривожно співає над тобою розгойдане верховіття, а земля озивається сонним зітханням опалого листя. Страшно тюгикне сова, м'яко, як тінь, зашелестить оксамитними крилами, і смертельний крик зайця, схожий на плач немовляти, війне над землею. Крізь волокнисті хмари проб'ється молодик і знову, темніючи, загорнеться в чорне шмаття. Часом вітер із лісового озера донесе півсонний качиний крякіт та сумовитий кергикет білогрудих кажар.
Уже кілька ночей з тривогою і надією прислухається Созінов до лісових перегуків. Тільки не вплітається в них чоловічий голос, хода. Пообіцяв же командир Марку Григоровичу, що пришле свого чоловіка, а не присилає. Вбираючи в себе неясне сплетіння лісових звуків, Созінов у думках переносився в ті місця, де почнеться нова сторінка його бойового життя… І чим більше думав про Соломію, тим більше вона віддалялась від нього. Тільки найяскравіше вирізьблявся образ командира партизанського загону, про якого чимало розповідав Марко Григорович…
— Пора спати, Михаиле, — наче здалека долітає глухуватий голос. — Не бійся, прийдуть за тобою. Певне, хлопці на роботі були. Роботящі вони. Кілька груп карателів у дим розметали. Ну й на залізниці порядки наводять. Лежить там обгорілого залізяччя, як сміття. З остраху фашисти почали навколо залізниці вирубувати ліси. Воно таке діло. Фашист лютує, а партизанський загін росте. Дуже тямущий комісар у загоні. До роботи пожадливий і слово сердечне має. Поговорить із людьми — світ у очах міняється. Ти теж комуніст?