— Комуніст.
Коли б уже скоріше приступати до діла! Пірнає у плани партизанських операцій, наче й справді вже перебуває в загоні Горицвіта…
Далеко за північ, коли вже осіння вогкість добирається до кісток, заходить у хату і, втомлений сподіванням, лягає на топ-чан, а думки кружляють і кружляють, просячи діла, широкого і завзятого…
І знову сниться йому штаб першого дивізіону в напівтемній землянці. Він готує дані артпідготовки, а над картою сидить начальник розвідки старший лейтенант Зуєв.
— Звони Туру, — наказує зв'язківцеві і в той же час чує, що з Туром щось сталось.
«Як же йому дзвонити, коли третя батарея загинула», — пригадує, проте пильно дослухається до голосу зв'язківця.
— Буг! У телефона Буг! Товаришу лейтенанте, — передає трубку боєць.
— Це Буг? — з тривогою вслухається у відповідь, міцно притискуючи трубку до вуха.
— Буг слухає, — чує чіткий спокійний голос Тура.
— Тур? Це ти? — дивуючись, радісно запитує. І чує ще чиюсь мову і здивований плескіт жіночого голосу… Неначе Соломія? Що воно таке?
— Созінов!.. Міша! Дружок! — вигукує Тур.
І командир розплющує очі, здивовано підводиться на ліжку і нічого не може зрозуміти. Чи це сон, чи марево? Його охоплюють чиїсь проворні, міцні руки, і знову лунає щасливий схвильований голос Тура:
— Міша! Михайло Созінов! Живий! Яким же побитом, дружище!? Та невже це ти?
Він зіскакує з ліжка, незрозуміле і здивовано водить очима. Потім догадується про все і охоплює руками невисокого, тонкого Тура.
— Сава! Тур! Сниться чи не сниться!? А щоб тобі всячина! Як же ти мене пізнав?
— Ще й питає! Я тебе й на тому світі впізнав би! — сміється Тур, звільняючись з — міцних обіймів товариша. — Почекай, бо кості розтрощиш, хай йому дідько. Поліцаї не додушили, а тепер товариш додушить.
П'яніючи від радості, він забуває про все. І тільки згодом помічає, що в хаті стоїть іще високий ставний чоловік середніх років з невеликою кучерявою бородою, а біля нього в шинелі, з двома гранатами за поясом, молодцюватий парубок.
— Знайомся з командиром партизанського загону.
— Дуже приємно. Лейтенант Созінов. Чув про вас багато, — стискає міцну руку.
— І про вас чув, — примружується Дмитро.
— Від кого? — дивується.
— Комісар не раз розповідав.
— А, він може наговорити всього, — всміхається і знову ближче підходить до Тура.
Іще випробовують один одного руками, неначе сумніваються, що дійсність — не сон.
— І як воно може бути в житті? — щиро дивується Созінов.
— Усе в руці господній, — робить удавано покірний вираз Тур, і вся хата вибухає сміхом. — Куди ж ви тепер, товаришу рудий пасічнику, соізволите? Пасіки у нас нема, а штаб знаходиться під деревом — і дощ капає, і вітер продуває. А у вас організма тендітна — на білих постелях спите.
— Товаришу комісаре, хоч старшим помічником молодшого куховара прийміть. Уже як-небудь наваримо вам юшки, що в животі три дні бурчатиме, а на четвертий дуба дасте.
— Коли зброя є, то може командир і прийме. Він у нас без зброї і рідного батька не взяв би.
— Та є така-сяка цяцька, тільки не доберу, як вона стріляє — чи дулом, чи держалом, бо те і друге кругле.
І за тими словами, не удавано ніжними, а солонуватими, перемежованими і згадками, і жартами, і просто, здавалось би, дрібницями в таких випадках, криється справжня дружба, любов.
Добре і щиро сміється Тур, як давним-давно не сміялось. Марко Григорович дістає літр самогонки, хвалить:
— Чорти б його батька вхопили. Таку із слив женуть самогонку, що нащо вже я чоловік не питущий, а набираюсь, як чіп. Дмитре Тимофійовичу, тобі на покуті сідати…
— Чому ж мені?
— Не за чин, а за роботу.
— Тоді Тура садовіть.
— Обох. Ви ж у нас отецькі діти! Це саме головне.
— Оце коли б побільше таких дітей, то не переводився б свіжий фашист у пеклі, — обзивається Пантелій Жолудь.
«Он які вони, народні месники», — з захопленням і заздрістю оглядає Тура, Горицвіта і Жолудя. Хочеться сказати їм щось приємне, радісне, значуще, але, як і здебільшого буває в таких випадках, не знаходиться потрібне слово, а те, що крутиться в голові, здається дрібним і неповноцінним.
— На радість нам, на погибель ворогам і всім сучим синам, що роблять горе нам! — підіймає першу чарку Марко Григорович.