Не просвітлювалось, як гадалось, його життя. Не було спокою в цьому світі.
— Тільки глядіть, щоб голови не пропили. Дуже швидко ви багатіти почали. Пуповиною може вилізти це багатство. Обережніше, обережніше треба діяти, — обвів очима стіни, позавішувані найрізноманітнішими килимами. — Он у Балині підсипали старості трійки у мед — здох, як півень од чемериці.
— У мед? — насторожився, пригадуючи, що тільки вчора він привіз від Синиці діжку з медом.
— У мед. А в Погорілій автоматом старосту вздовж плечей пересікли.
— Партизани, значить?
— Авжеж, не німці.
— Чорти його батька знають, що робиться на світі. Не можуть з купкою головорізів ради дати! Одна розпуста тільки кругом. Про Бондаря не раз говорив, а з ним і досі панькаються. Чує моя душа, що є їхня рука у всяких місцях. Коли б ото мені повна власть, я скоро дав би раду усяким таким…
— Пішла писать губернія! — криво посміхнувся Карпо. — Є у вас первак? Вип'ємо, чи що, на дорогу?
— Щось недобре надумався робити.
— Та наше діло таке: побігав за возом, побіжиш і за саньми. А не побіжиш — голову, як курчаті, скрутять. — Повісив автомат на стіні і сів біля дружини. Погладив куцими пальцями біляве волосся Данилка, і хлопчик перелякано закліпав очима на батька.
«Син, а батька сторониться», — задумавсь Карпо, вдивляючись у сутінки, що наливали шибки холодною, прополісканою вітрами блакиттю.
За Олену навіть не подумав: усюди хватить такого зілля — як не Галя, то буде другая. Безпутні жінки, падкі на чуже добро і любов, стомлювали його, наповняли все тіло чадною утомою й гулом, спустошували нерясні, але допитливі думки, міцну пружність і силу, як серп спустошує зілля.
Випили, помовчали. Настала та незручна тиша, коли самому не хочеться випитувати, а співбесідник уперто мовчить.
— Що воно в тебе трапилось? — нарешті присунувся ближче до окна Сафрон.
— П'ятки смальцем мажемо, батьку.
— Як? Відступає німець? — округлились очі у Варчука.
— Ні. Нам наказали у підпілля йти.
— В яке підпілля?
— Сам не доберу, в яке. І що воно, і до чого воно?..
— Смієшся?
— Еге ж, на кутні починаю сміятися.
— Що ж у тому підпіллі будете робити?
— Чорт його знає. Говорять одно, а, як подивлюся, на ділі чи не інше вийде. Наше діло теляче — крутять мозки, як хочуть.
— Остався б ти, Карпе, вдома. Брався б за господарство, — тихо попросила Олена.
— Пізно, жінко, за господарство братися. Гріхів плугом не переореш. Доведеться служити мені, як мідному котелкові з цією цяцькою, — хмуро, проте театрально, взяв у руки автомат.
— Да, погані діла, — протягнув Сафрон. — Крутися ж, Карпе, щоб на добре викрутити.
— За тим добром, надійсь, не вгонишся. Зараз таке життя: їж, пий, гуляй, ріж, бий. Прожив день — і те добре. Чорт його знає, не доберу свого начальства: одним мотузочком крутилися з фашистом, на всіх перехрестях кричали, що німець — щастя. А тепер — в підпілля іди.
— А яка ваша політика до партизанів?
— Бити їх.
— Ага! — багатозначно протягнув. — Це добра політика.
І з цього «ага» Карпо почав ухоплювати нитку розв'язки. Іще трохи — і може догадка стала б оголеною істиною, але всі ці думки приглушив склянкою самогону: однаково, як плисти. В нього є тільки один хиткий берег, запаскуджений, брудний, а на другому місця нема.
Похрустуючи кістками, устав із-за столу. Вогненний чуб упав на лоба, притьмарюючи блиск вицвілих і спустошених очей.
І дивився вже на сина Сафрон, як на відрізану скибку. І не батьківська біль, а острах перед невідомим ворушився в його душі.
— Коли ж думаєш іти?
— Сьогодні вночі.
— А Крупяк тікає?
— Ні.
— Він же теж… головоріз, ще який. Чого ж тоді не йде в підпілля? Це, сину, якась нова гра у піжмурки.
— Напевно так.
— Може б до нього пішов?
— Боюся.
— Крупяка боїшся?
— Його ж. А що коли ця гра в піжмурки комусь потрібна на якийсь час? Тоді Крупяк видасть мене і не охне. Все вислужується, і злий, як пес скажений, лютує, що вище начальника поліції не підскочив… Треба спочатку рознюхати, що й до чого.
До болю не хотілося кидати затишного кутка Навіть уже в думці пожалів, що не зашився спочатку війни, мов короїд, у дерево. Але перед очима вставали німі закатовані люди, і він мимоволі потягнувся до німецької зброї, немовби в ній знайшов захист од видіння.
«Тьфу! — яким тендітним став. Напевно, про всякі там нерви не брешуть лікарі».