— А ти як думаєш?
— Я? Думаю, дядько правильний, але страшенно скупий, — і хитрюще обличчя Слюсаря береться такою далекою усмішкою, наче він крізь ліс бачить молочаря.
Пішли на заставу. Ще не доходячи до березняка, Дмитро почув завзяту пересварку.
— Обманути нас, старий, дідько, захотів? Ми тебе провчимо, що повік заречешся обманювати.
— Обережніше мені! Ой, просипали! Я не подивлюся, що ви вояки — зараз на вас увесь пужак поламаю, — лементував розлютований голос.
— Ми тебе поламаємо… Молочарем прикинувся.
— Лиха година прикинула. Ой, обережніше мені… Це ж народне добро.
Біля воза поралися партизани, вони глибоко засовували руки в бідони, і кожного разу крізь огрубілі пальці стікало зерно. А на возі, охаючи і лаючись, метушився низкорослий чоловік, люто поблискуючи упертими карими очима.
— Дмитре Тимофійовичу! — раптом він пізнав Горицвіта, зіскочив з драбиняка і, якось по-дитячому схлипнувши, кинувся до нього. — Дмитре Тимофійовичу… дорогий…
— Даниле Петровичу! — міцно обняв Горицвіт Навроцького.
Партизани, ніяковіючи, застигли біля воза з повними жменями зерна.
— Дмитре Тимофійовичу… Приїхав до вас. Прийми. Не згадуй колишнього. Приймеш? — жалісно дивиться у вічі командира.
— Прийму.
— От і спасибі тобі! — Міцно потис руку і зразу ж владно крикнув на партизанів: — Зсипайте мені зерно в ті самі білони, звідки взяли. Це таке зерно, хлопці, що потім по пучці будете просити у діда на розвід… Куди, куди намірився — це ж не таращанське! — А Дмитрові пояснив: — Шість років бився над ним. І добився — не вилягає й грибка не боїться.
— Хоч одним оком можна поглянуть на нього? — з приязною насмішкою промовив Дмитро, згадавши давню зустріч із Навроцьким.
Але старий не зрозумів іронії:
— Дивись хоч обома, — розщедрився і зітхнув.
Над притихлою рікою сіяє місяць і горять Стожари. Тихо подзвонюють на воді перші крижані голки, шарудять і зітхають, торкаючись берегів, що біліють першим снігом, майстерно насіченим дрібною і примхливою різьбою. Здавалось, що й вся земля була вкрита дивовижними хвилястими, синішими в глибині, вигибами з найкрихітніших перлин.
Мовчить, неначе вимерло, село над Бугом. Не обізветься піснею радіо з майдану, не промчаться легкі крильчасті сани, не розсиплять по вулиці веселого сміху дівчата.
Тільки на перехресті, неначе сич, стовбичить дозорець та грають в підкидного дурня вартові громадського господарства. Зрідка загорлає німець із каральної групи.
Або заскрипить посеред майдану шибениця, здригнеться на шворці простоволосий чоловік, і з схиленої набік голови упаде легенька грудочка снігу.
Лише коло лісу ворушаться тіні; там сильніше горять — палахкотять сніги, бо переміщується темінь і сяйво, іскристе, живе. Часом гра світла і затінку наполохає пильного служаку, прикладе він гвинтівку до плеча, а потім знов опустить, затупає задерев'янілими ногами.
І раптом постріли. Прямо в поліції, де ночує сам помічник смерті — начальник СД.
І вірний служака, пригинаючись, тікає подалі від стрілянини, вскакує в чиюсь клуню і залазить на засторонок. О, він прекрасно розуміє, що означають ці різнобійні постріли з автоматів, мисливських рушниць, обрізів.
Потім вулицю розбивають несамовиті крики і з щілини видно, як «сам» в одній білизні зі зв'язаними назад руками біжить вулицею. Щось у нього метляється на шиї, перехитуючись вузькою цівкою вогнику.
Вибух! І чорні шматки м'яса розлітаються по білому снігу.
Поліцай з жахом відскакує від щілини…
Як реготав оцей вигадливий начальник СД зі своїми зелено-мундирними посіпаками ще сьогодні вдень, коли бруски толу на шматки розривали людей.
А вночі ніхто не реготав, тільки Дмитро, шаленіючи, процідив:
— Нехай свій винахід на собі спробує… Це для здоров'я не пошкодить! — так глянув на ката, що той і проситися забув.
— Не варто з ним возитися. Розстріляти! — сказав Тур.
— Ні, комісаре, що заготував, хай те й споживає. Катюзі по заслузі! — наказав вивести фашиста на вулицю. — І хай люди подивляться, яким стане цей виродок перед ними…
Партизанські заслони, виставлені навколо села, привели ще кількох фашистів.
— На майдан їх, — коротко сказав Дмитро.
А потім селом ударила партизанська пісня. Скільки сили і величі, скільки людяної любові вкладено було в слова: