Выбрать главу

— Спасибі заводським товаришам, — нарешті опам'ятовується Іван Тимофійович. — А упаковка яка! — стукає щиглом по футляру від патефонних пластинок і сміється.

— І саме головне — з різних шматочків складали.

— Товариша Данила бачив?

— Розмовляв із ним. Він же, виходить, у нас колись у райкомі працював. Правда, Іване?

— Правда.

— Сьогодні Москву почуємо?

— Ні. Тільки завтра.

— Завтра? — щиро запечалився чоловік.

— Сьогодні твоя п'ятірка жде тебе.

— Іване, а може? Я змотаюсь, щоб почекала п'ятірка… Ну, хоч би одне слово, півслова почути.

Жаль стає чоловіка, але Іван Тимофійович розрубає все одним ударом:

— Олександре, тебе чекають люди. А про радіоприймач запам'ятай: він у нас довго не побуде.

— Як? — насторожується чоловік, і непідроблений переляк застигає на його зморшкуватому обличчі.

— Віддамо партизанам. Він їм більше потрібний. І лише тепер Олександр Петрович чує велику втому тяжкої, небезпечної дороги.

— Що ж, коли треба, то треба, — одерев'яніло виходить із хати, несучи у серці жаль та розмивчасту радість.

Тільки темрява заховала чоловіка, як до Івана Тимофійовича почала сходитися його п'ятірка: Югина, Марта, Василь Карпець і Мирон Підіпригора. Почуття обережності та жалю продиктували Бондареві не вводити в одну п'ятірку обох братів.

* * *

Ці дні Іван Тимофійович ходив мов іменинник, голос його повеселішав, у хаті ожив розгонистий сміх. Марійка спочатку подумала, що чоловік потайки від неї потроху випиває, перевірила свої пляшки і задумалася.

«Не горілка веселить чоловіка. Значить, щось хороше робиться у світі», — і собі повеселішала.

Від сусідів вона почула, що Москва не взята німцями. Стрімголов, захекана, влетіла до хати.

— Іване, фашисти загрузли під Москвою! Навіки загрузли! — граючи очима, сповістила хвилюючу новину.

— Справді? Звідки ти це взнала? — хотів здивуватися і розсміявся.

— Усе село гомонить. Геть чисто все! Ти б пішов на люди — сам послухав би.

— Та доведеться піти. Коли всі гомонять, щось воно таки є, — погодився і знову розсміявся.

Марійка пильно поглянула на чоловіка, а коли той вийшов з хати, замислилася над тим самим і почала швидко нишпорити по хаті.

Зимовий день, розсіваючи тіні, пішов слідом за сонцем. На подвір'ї лунко загупала сокира, — Іван рубав дрова, а в хаті біля печі поралась Марійка. У великих казанах для худоби закипала вода, почорніла у ринці картопля, на припічку у макітрі попискувало гречане тісто. Усе було таким буденним і звичним, а от тривога не відходила від жінки.

Раптом глянула Марійка у вікно і обімліла: вулицею чорними тінями бігли поліцаї. Вони увірвалися в двір, клубком накинулися на Івана. Скрикнула жінка, відхилилася від вікна. Коли простоволосого Івана Тимофійовича увели до хати, вона, закам'янівши, стояла в рамці одвірка.

— Чого дорогу заступила? Розкарячилась на дверях! — штовхнув її кулаком поліцай.

Уся хата загуркотіла, загриміла, загупала, і понівечене добро полетіло з кутка в куток. Ось з-під ліжка поліцай викидає патефон.

— А де пластинки?

— А ти їх де положив? — злісно і твердо говорить Іван Тимофійович.

— Ось вони! — відповідає другий і з силою кидає на землю стос пластинок; ніжні, потріскані шматки пластмаси захрустіли під тяжкими чобітьми.

Нарешті запроданці добралися до тайника між грубою і пічкою. Калістрат Данько витяг звідти клуночок з сортовим зерном, кілька пластинок і футляр. Іван Тимофійович презирливо глянув на ворогів і поступився до Марійки: хотілось попрощатися перед арештом. В цей час Данько з силою рвонув свою здобич, і яке ж було здивовання Івана Тимофійовича, коли він побачив, що футляр був порожній…

Перевернувши все догори дном і забравши Марійчину наливку, поліцаї пішли з хати. Здивований Іван Тимофійович попрямував до тайника.

— Іване, твій радіоприймач у казані вариться, — показала рукою на піч Марійка.

На її віях тремтіли тривожні і радісні сльози.

XLVІІІ

Одного ж дня з Побужжя і Синявщини повернулись Гоглідзе і Тур. Начальник розвідки, хрустячи обмерзлою одежею, обриваючи з вус і брів крижані бурульки, простудженим голосом повідомив, що карателі готують наступ на Городище.

— Хотять нам Полтавський бій дати. Нехай буде Полтавський бій, але ми не будемо шведами, — тяжко заговорив, тримаючися рукою за простуджене горло.

— Ми не будемо шведами, — задумливо промовив Дмитро. — Яка сила іде проти нас?