— Ребус вже розгаданий, залишилось тільки розмінувати його, — нахиляється над столом секретар райкому.
— Розмінуємо, Генадію Павловичу, — невеличкий Тур уже примостився боком на краю широкого саморобного стола, щоб зручніше вивчати поле всього району.
— Бачите, як навчили партизани фашистів, — завзято мерехтять темні очі Генадія Павловича. — Ліс навколо залізниці вирубують, проїзди огороджують їжаками, обочини мінують, скрізь виставляють варту — словом, трудяться вдень і вночі.
— Ми їм дамо спочинок! — пообіцяв Горицвіт.
— Чого ж, можна, — погодився Генадій Павлович. — Зараз наша основна робота повинна зосередитися на комунікаціях. Починати треба з мостів, бо потім, як опам'ятаються гітлерівці, — за мости зубами вчепляться. Що начальник штабу скаже?
— Зараз же засяду за вироблення плану.
— Засідай. Виробляй такі плани, щоб паніка увесь час трусила фашистів. Тоді їх і шарпати зручніше — то з одного, то з другого боку.
Розкрилися двері, в землянку, радісно вітаючись, почали сходитися на збори комуністи і комсомольці. Зброя їхня зразу ж почала пітніти, як і свіжі стіни немудрої будови.
ІІІ
Стривожене навальними диверсіями, німецьке командування пустило по залізниці два бронепоїзди, що тепер курсували всю ніч на улюбленій партизанами дільниці, освітлюючи прожекторами широку смугу небезпечної землі.
Вперше прийшли воїни з нічим, вдруге привезли трьох поранених і одного вбитого.
— Коли не знищимо бронепоїзди, то вони нас знищать. Така невесела діалектика. — Тур, що повернувся од поранених в штабну землянку, сів поруч з Созіновим, люто тручи задубілі руки.
— Попробуєм, — відповів Созінов.
— Нема чого пробувати. Це тобі не борщ. Треба діяти, діяти і ще раз діяти. Сповна відплатити за партизанську кров. — Тур, що натомився, намучився, переболів душею за ці дні невдалих наскоків, був сердитий, як огонь. Аж позеленіло його біле обличчя, окреслене тонкими рисами, а округлі куточки тонких вуст пересмикувались дрібно і часто. На щоках перекочувались м'язисті жовна. Дмитро вперше бачив його таким сердитим і роздратованим.
— Сердишся, Туре? Це добре. Чим зліший будеш, тим більш гітлерівцям перепаде, — засміявся Созінов.
— Не розумію, чого тут сміятися. Ти хоч і начальник штабу…
— А сміятись не смій, бо Тур сердиться, — невинно додав начальник розвідки Симон Гоглідзе, слідкуючи чорними іскристими очима за комісаром.
Тур нічого не відповів, тільки незадоволено повів чубатою головою.
— Так, може, відкладемо операцію на деякий час? — запитав Дмитро, бажаючи вивідати настрій товаришів.
— Як відкладемо? Так це, виходить, ми даремно чотири ночі мучилися! Чотири ночі пропало!..
— У природі за вічним законом зберігання матерії нічого не пропадає, — примружився Созінов.
— Помовч, Михайло, бо я, здається, твої наукові доводи разом із тобою викину із землянки… Неодмінно треба зірвати бронепоїзди і пустити під укіс іще з пару ешелонів, бо як випаде великий сніг — нелегко буде до тієї залізниці добиратись.
— Це правда, — погодився Дмитро. — Так, кажеш, бронепоїзди не жаліють набоїв?
— Чого їм жаліти? Що їм — з бою, як нам, доводиться добувати? — простягнув Тур червоні руки до вогню. — Заливають землю свинцем.
— Ну, а коли нікого не бачать — теж стріляють? — допитується Дмитро.
— Сиплять і наобум. Але зрідка.
Созінов пильно з доброю усмішкою стежить за Горицвітом:
«Випитує, значить, уже щось придумав. От колгоспне село».
— Зрідка, говориш? Ну, це вже краще. Доведеться завтра всім підривникам запастися ряднами і халатами для маскування.
Тур аж підскочив:
— Ідея, Дмитре Тимофійовичу!
— Яка там ідея, — незадоволено махнув рукою. — Прогавили не один фрицятник. Зараз же ходім до підривників. Розкажемо, як треба робити, щоб якась гарячковита натура не задумала заради сміливості голову на світ висунути, коли піде бронепоїзд. Ти, Михайле, якесь душевне слово знайди. Так, щоб і зборів не було, а дух в усіх піднявся. А Тур сьогодні хай спочине.
— Ні. Іду з вами! — підвівся Тур од грубки.
На операцію пішли наступної ночі.
Холодна, трохи просвітлена, темрява сікла обличчя пекучою крупою. Тоскно свистів північний вітер. На одежі шепотіли білі шротинки; сухо передзвонювали промерзлі гілки дерев, осипаючи на землю дрібні крижинки.
— Я, неначе циган, дві зими за одне літо віддав би, — затупотів важкими чобітьми дід Хмара.