— З'їхалась.
— Невже?
— Назбиралося їх, наче на парастас.
— Наче на похорон, — поправив Пантелій і раптом змовницьки підморгнув Остапцеві. — Давай ми із твого НП рванемо на зближення з оцими парастасниками.
— А потім в обоз?
— Це вже залежатиме від успіху операції.
— Та хоч і в обоз, а провчимо гадів, — рішуче мотнув головою Остапець. — Як твій полуавтомат?
— Давно на автоматичний стрій наладив.
— Який у тебе план, Пантелію?
— Дуже простий: вночі непомітно проскочим у село. А якщо напоремось на кого — граємо поліцаїв, які запізнилися на нараду. Орудувати в поліції буду я, а ти під вікнами стеж. Плигне яка жаба на запасну позицію, то й пускай її у пекло.
— Геніально! — захопився гарячковитий Микола.
— Живцем у генії попав, — запишався Пантелій. — Буває, хоча й рідко. — З-під навскісних, зведених угору брів завзято, весело дивляться сизодимчасті очі. Високий лоб, що піддашком входить у каштанове волосся, прямий, трохи роздвоєний на кінці ніс, уперті губи — усе надає Пантелієві якогось стрімкого, невпинного розгону.
— Скоріше б ніч наступила… — уже мучить нетерплячка Миколу. — Як твоя Марія поживає?
— Утричі більше мене тепер любить.
— Аж утричі? — засумнівався Микола.
— Тільки утричі Раз — за те, що я, Пантелій, непоганий хлопець. Два — за те, що показав клас шоферської науки, коли фашистів побив, а сам з кабіни вискочив. Три — що партизаном став…
Морозної зоряної ночі, обережно петляючи поміж одягненими в паморозь садами, друзі добралися до поліції.
— Стій! Хто йде? — гукнув біля дверей поліцай, коли Пантелій і Микола з'явилися на вулиці.
— Чого розкричався, як на батька!? Не бачиш хіба?! — вийшов наперед Пантелій.
І хоча поліцай нічого не побачив, але повірив, що йде хтось із своїх. Наблизившися до вгодованої постаті служаки, Пантелій блискавичним ривком перехопив обома рукама його шию і зразу ж кинув помертвілий лантух у сіни, а сам став на порозі поліції, блідий і грізний.
Іще не встигли оторопілі поліцаї схопитися за зброю, як вдарили постріли і хата почала заповнюватися перегаром пороху.
— Ось вам, сукини сини, поліція, ось вам фашист, ось вам людська кривавиця! — одним рухом втиснув другий касет в полуавтомат і застрочив у куток.
Тепер на обличчі Пантелія і сліду не залишилося від виразу безтурботного веселого гуляки. Страшний від напруги і люті, він, здавалося, кресав іскри вузько примруженими очима, слідкуючи за кожним рухом переляканої, напівмертвої отари. Буйний чуб вибився з-під шапки, затулив праве око, але поправляти волосся не було часу, бо вже у чиїсь руці тьмяно блиснув парабелум, і чорний отвір наче наблизився до самих очей Пантелія. Перезарядити полуавтомат також не встиг, і легким стрибком кинувся вперед. Ударив прикладом по напруженій руці. Хруснула кістка, під ногами закрутився і захрипів недобитий ворог. Тимчасом решта поліцаїв, розбиваючи вікна, кинулася врозтіч. Іще трьох із них перепинили кулі Остапця.
В будинок поліції із вікон білими хмарами почав увалюватися мороз і повзти до теплої лежанки.
— Бач, як нечисть почистили, — усміхаючись страшною блідою посмішкою, промовив Пантелій, коли Микола, важко дихаючи, підійшов до нього.
— Упоралися. Утікаймо скоріш.
— Чого утікати? — здивувався Жолудь, витираючи паперами чужу кров, що об'юшила його чоботи.
— Як чого? Спіймати можуть.
— Еге-ге! Так вони і спіймають. Ото позашиваються, наче щури, по норах, будуть трястися і радіти, що ми їх не розшукуємо. Доброго їм переляку всипали. Пользітельна нарада.
Вийшли на вулицю. У високому безхмарному небі мигтіли зорі, і Чумацький Шлях розстеляв свої сині полотна аж до самого обрію.
— Пішли, Пантелію, — квапив його товариш.
— Пішли, — зітхнув Пантелій, — прямо в обоз… А був би автомат — жодного перевертня не випустили б.
Вранці в командирській землянці Пантелій Жолудь горів «напівсвітовим пожаром». А Микола Остапець, хоч і каявся на словах, проте в душі був безмірно радий, що розправився з поліцією. «Повйокаю трохи в обозі, а потім знову вискочу на сухе», — потішав себе і перебільшено зітхав, признаючи свою помилку.
Миколу відпустили першим, а Пантелія за «ініціативу» ще довго розпікав Дмитро Горицвіт.
— Ну, от, товаришу Жолудь, поклади свою зброю в куток, — упали найтяжчі слова…
— Товаришу командире… — задихаючись, Пантелій так хруснув пальцями, що здалося — вони поламалися, — Я провину свою…