— Скажіть, щоб зміну скоріше вислали, бо там, вражі діти, самогон дудлять і в карти ріжуться, а ти мерзни, як сучий син, — гукнув позаду поліцай.
— Добре, скажемо, — відповів Пантелій.
У двір поліції увійшли тільки поліцаї, Гоглідзе і Жолудь. Решта партизанів, наготувавши зброю, розсипалась біля воріт і колючої огорожі.
— Стій! Хто йде? — гукнув вартовий і приклав до плеча гвинтівку.
— Свої! — відповів поліцай.
— Пароль?
— Зелений гай.
Вартовий опустив гвинтівку, підійшов ближче.
— Це ти, Семене?
— Я.
Він ще щось хотів запитати, але в цей час його шию перехопили залізні пальці Пантелія. З хрустом подалася туга горлянка, і невнятний хрип вирвався з широко розкритого рота. Зі своєю здобиччю Пантелій кинувся до підривників, і ті швидко почали розставляти навколо школи невеличкі скриньки з толом. З'єднали їх детонуючим шнуром, підпалили бікфордів шнур і кинулись подалі від старовинної школи.
Спахнуло кілька кущів полум'я, прогримів сильний вибух, і над камінною будівлею високо вгору піднялася темна хмара пилу.
— Оце вам рахунок за двох радистів! — пригрозив кулаком Пантелій.
Пізніше партизани довідалися, що з-під уламків було витягнуто дванадцять напівживих покалічених жандармів, а загинуло сімдесят чотири.
Світанком партизани радісні повертались до табору. Коли увійшли в ліс, Пантелій всю дорогу пустував із Слюсарем, Дуденком і Лазорком, штовхав їх під боки, перекидав у сніг, і, коли на синій чистій скатертині залишався незграбний відбиток, щиро реготався:
— Маняка намалювали. Прямо тобі художники-самоучки. Друзі і собі насіли на Пантелія і насилу втрьох звалили його на високу засніжену купу. Коли ж Пантелій спробував заспівати, на нього насівся Гоглідзе:
— Хватить партизанити, курський соловею. Пора дати відпочинок твоєму маленькому язичку.
В повітрі кружляли такі дрібні сніжинки, що здавалось — то був пилок. Брови і вії у партизанів покривалися білим пушком, із ротів хмаринами виривалася густа пара, під ногами смачно хрустіла тверда синювата шкоринка. Веселе, натомлене тіло просило відпочинку. Тому в уяві приємно блищали приземкуваті землянки із добрим вогником і теплим духом.
Притихлий Пантелій з допитливою цікавістю оглядав ліси, вбрані в розкішні срібні шати, що зводилися то величними будівлями, то дивовижними коронами, то білосніжними легкокрилими птицями і, здавалося, підвівшись над землею, збиралися от-от злетіти вгору. Іноді він ногою вдаряв у стовбур, і все дерево, співаючи октавою, надовго огорталося димчастосизою фатою. Ця забава нагадувала минулі роки мирного часу, коли він ще із школярами бігав по неділях до свого лісу або із батьком полював на зайців та лисиць. Усе пережите було дорогим і неповторним, якими згодом стануть і ці натруджені дні боротьби.
Раптом біля яру Пантелій завмер на місці, рукою дав знати партизанам про небезпеку: він побачив, як два німці везли на лижах третього. Вони помітили Пантелія. Над ним тонко просвистіла куля і лунко розчепила податливе мерзле деревце.
«Що ж то за німці? По своїх стріляюгь!» — не встиг подумати, як зчинилась перестрілка. Два солдати, лишивши третього, кинулися у видолок і, петляючи поміж деревами, подалися низом.
Підбігли до пораненого, що горілиць, незручно розкинувшись, лежав на снігу. Під розстебнутою німецькою шинеллю був не мундир, а чорний піджак. Груди і праве плече підпливали кров'ю. Глянув Пантелій на смагляве обличчя, що покривалося страшною блідістю, на хороші, скошені в муці голубі очі, заокруглений ніс, і зразу ж, холодіючи, догадався, що лежав перед ним не німець.
— Ех, хлопці, здається, свій, — схилився до пораненого. — Браток, звідки ти?
— А ви хто будете? — тяжко підвів голову юнак і знову безсило опустив на сніг.
— Так і є — свій, — з глибоким жалем промовив Пантелій і обличчя його почало парувати. — Партизани ми.
— Партизани? — знову подивився хлопець.
— Ти не дивись на одяг. Біда заставила його одягати, — притримав руками обважнілу голову пораненого.
— І я партизан, — тихо промовив він і закривавленим язиком злизав піт з побілілих уст.
Мовчки стиснулись лісові друзі біля пораненого, неуміло перев'язали рани, і Гоглідзе, боячись, що хлопець може померти, почав розпитувати саме головне.
— З якого ж ти загону?
— З самого найкращого, — блідо усміхнувся. — Володимира Ілліча Леніна.
— Не чули про ваш загін.