Перед очима чоловіка пропливало теперішнє життя рідної дочки, впліталося в його життя і знову розходилось, як однакові сумовиті голоси невільницької пісні, що сповнила уже всю невеселу хату, тремтіла біля шибок, просячись на засніжений простір.
Випала голка з одерев'янілих пальців Олександри. Світло різкими болючими плямами наповняло налиті сльозами очі.
«Це тільки подумати — ополониками кормили навесні, — пригадувала слова із давньої листівки. — Тому і висихаєш осіннім стеблом, моя доню».
Світанком Полікарп поклав посилочку у кишеню і тихо потюпав у місто. Нелегко ішлося старому по копній дорозі, та горе хоч і хилило донизу, одначе і вперед гнало.
— Куди ви, дядьку, з такою посилкою? Важка! — подивилася на пакуночок нахмурена зубаста дівка.
— Чого ж велика? Рівно двісті п'ятдесят грамів. Точно, як в аптеці. Вага вірна, — попробував бадьоритися, але винна усмішка скривила його уста.
— Хіба ви не знаєте, що з нового року приймаються посилки тільки по сто грамів?
— По сто? Так це за сто грамів я двадцять кілометрів пішки йшов?
— А мені яке діло? Не я закони встановлюю.
— Щоб вас уже земля сира встановила! — розлютований Полікарп, немов сліпий, вийшов із пошти і не стямився, коли опинився на передмісті.
Однак чим далі він відходив од пошти, тим більше розум брав верх над злістю і, зайшовши до убогої халупки, попросив підстаркувату жінку, щоб зашила йому в посилочку один сухар. І знову потюпав старий на пошту, а потім додому.
У синіх присмерках тонув хвилястий небокрай. Тільки над самою землею блищала вузька світла смуга. По завіяному шляху вітер переганяв сухі димчасті струмки снігу, зрідка в них вплітався напівстиснутим дитячим кулачком дубовий листок або чіпка опука перекотиполя. Втомився старий місити чобітьми розсипчасту дорогу. Набрякла шапка від поту, по жилавих скронях покотилися краплини, осідаючи на довгих, опущених донизу вусах…
Весною скільки просив Варчука, щоб не визначав Степаниди в Німеччину. Не пособилося. Коли б було чим задобрити, коли б не забрали корови — хоч на якийсь час зарадив горю. Та не було чим відкупитися. І пішла Степанида тим битим шляхом, проклинаючи Варчука і чужинців. Бачив, як на станції їх повтискали в товарні вагони, потім вартові зачинили скрипливі двері, обкрутили дротом, і навіки зникло заплакане скорботне обличчя дочки.
Заглиблюючись у думи, не почув, як позаду задзвонив дзвоник, заскрипіли полозки по снігу.
— Агей! З дороги! — почув застуджений голос. Відскочив од колії. Баскі коні обдали його сніговою порошею. На санях, міцно притискаючись один до одного, сиділи Митрофан Созоненко і Сафрон Варчук. Лице Варчука майже повністю було закрите башликом і коміром. Раптом зупинились вороні, покриті памороззю коні, і владний голос старости наказав:
— Сідай, Полікарпе, підвезу трохи. Та швидше рухайся. Ідеш, неначе упився.
І раптом уся накипіла злість піднялася в грудях чоловіка.
— Щоб ти своєю кров'ю упився, як нашою упиваєшся! Їдь, сатана, щоб ти на той світ поїхав! — підняв над головою сухий кулак.
— Ах ти сволоцюго! — крутнув Варчук над головою плетеним батогом, але Полікарп встиг одхилитися, і удар протягнув його тільки по плечах. Созоненко віжками вдарив коні, і санки потонули в крупчастому сизосиньому тумані.
Проклинаючи Варчука, ішов важкою дорогою. Краплини поту, як сльози, текли по сухих, поморщених щоках і важкими шротинками довбали сніг.
Усе село проклинало старосту, та ті прокльони помагали як мертвому припарка. Розповнів, розбух чоловік; на чорному клинцюватому обличчі зморшки налилися жиром і неначе повужчали неблискучі очі, напружено рухаючися в припухлих темних обідках. Роздався староста і в плечах, і в стані, тільки більше зігнувся, неначе від того, що намагався все потягнути в своє подвір'я, загарбати собі. Він розумів, що тільки тепер можна безкарно нажитися, збагатіти. Вірячи в міцність німецької влади, не раз повторював Созоненку: «Кінчиться війна, і фашист прибере усе до своїх рук, так прибере, що не дасть нам із тобою ні фунта украсти. Коли навіть будеш ти головою громадського господарства, а я старостою, так переведе нас на пайок. Він, фашист, не дурний, себе не зобидить. Тільки раз на віку буває така пора поживитися. Отож бери, поки береться».