Перед смерком, коли навколишній світ за деревами почав звужуватися, а самі дерева поблизу стали збільшуватися, заїхали в лісництво; воно стояло біля двох невеликих озер, переділених світлою лінією дороги. Тихий повів сутінків ніжно лягав на засніжені будівлі і казково зм'якшував їхні обриси чи то синіми тінями, чи то прозорим пилком, що розсівався з обважнілого гілля.
На тихий стук у вікно відчинилися хатні двері і почувся низький, обвітрений голос:
— Хто там?
— Впускай, господарю, лісових гостей. Душа наскрізь замерзла! — обізвався Пантелій Жолудь.
Невисокий широкоплечий лісник з напівсивими вусами, що зливалися з чорною бородою, відкрив сіни.
— Заходьте, хлопці.
— Заходимо, господарю. Як у вас — погані всякої не водиться?
— Хто ж ви будете?
— Партизани, справжнісінькі.
— До ранку зможете відпочивати спокійно, поки не почнуть десяцькі гонити на роботу селян.
Впевнено і гордо повів лісник коней у покриту дранкою стайню.
— Овес знайдеться у вас? — кинув навздогін Дуденко.
— Для добрих людей усе знайдеться! Такого зерна відшукаю, аж дзвенітиме, — промовив з-за плеча. Несподівано хороша усмішка освітила все його обросле, замкнуте обличчя.
У хаті Максима Петровича Коваленка горить невеличкий каганчик. Господиня на жорнах меле ячмінь, біля неї в одній сорочці стоїть невеличка, років шести, дівчинка.
— Оце ж при «нових порядках» такі нові млини понаставали, — показує рукою на жорна Максим Петрович. — Не життя, а одна розкіш: на жорнах мели, у ступі товчи, веретеном пряди, на верстаті тчи, без солі їж, слізьми умивайся, а рукою втирайся. До самої татарщини відкинув фашист наше життя.
Після вечері Дуденко сів біля каганчика писати вірші. На його зосередженому виду вже мінилися зморшки і тіні, заворушилися по-юнацьки свіжі уста… До воїна почали стікатися його надії і друзі, широко стали розстелятися сподівання, і навіть вбиті партизани приходили до нього, міцніше оживаючи в серці, аніж на ніздрюватому, вогкому папері. А коли знаходилися вірні слова, обличчя Дуденка так зворушливо прояснювалося, наче саме щастя пересновувало його.
Пантелій потупцював біля Кирила, кілька разів заглянув через плече, потім щось пробурмотів про «музу, панночку парнаську», що категорично перебазовується в партизанські ліси, і простягнувся на розстеленому по підлозі околоті соломи.
Дмитро підійшов до мовчазної дівчинки, підніс її на руках, і вона довірливо приторкнулася чорною голівкою до його грудей.
— Як тебе звати?
— Оксана.
— А де твої батьки?
— Фашисти убили, — на блискучих очах дівчинки майнув жах і заіскрилися сльози.
Зашерхлими губами поцілував дівчинку в невисокий лобик і з тяжким почугтям опустив її на землю. Він боявся що-небудь сказати, щоб не вразити, ще більше не запечалити дитячого серця. Не роздягаючись, ліг спати біля Пантелія.
— Дмитре Тимофійовичу, ви б на ліжку лягли. Прямо аж совісно мені. Є ж місце, такі гості… — бідкалась господиня.
— Не турбуйтесь. Ми звикли так спати. Воно і краще і вірніше. Не перини, а землю чути під собою, — заспокоїв лісничиху.
Уже почав дрімати, коли почув тихенький приторк до плеча.
— Дядю, ви не спите? — нахилилася над ним дівчинка.
— Ні, не сплю.
— Розказати вам, як фашисти вбили моїх тата і маму? — зручніше умостилась на соломі, тримаючись рукою за Дмитрове плече.
— Розкажи, дитино, — зітхнув, обережно пригортаючи рукою маленьку постать. Він не звик, щоб невеликі діти, здебільшого соромливі і несміливі з малознайомими людьми, розповідали про своє життя.
Оповідання дитини, безпосереднє і страшне, з тими деталями, які оминув би дорослий, тяжко вразило Дмитра.
— Влітку до нас у село приїхали фашисти, як їх звуть, забулася…
— Гестапо?
— Не, не гестапо. Гестапо я знаю. Якось інакше. У них на рукаві таке вишиття, як дві гадючки, а на кашкетах — смерть. Страшні, страшні.
— Військо СС?
— Еге ж, військо есес, — закивала головою. — От і почали вони розстрілювати людей, бо через наше село партизани проходили, людям зерно пороздавали… Мої батько, і мати, і тітка встигли вскочити в ліс. Тато мене на руках ніс. Але нас наздогнали фашисти на мотоциклах і почали стріляти. Спочатку упали мама, потім тітка, а потім — вже й не пам'ятаю. Прокинулась я після полудня. Біля мене лежить тато, трохи далі — мама, а ще далі на горбочку — тітка. Почала я їх гукати — ніхто не озивається. Тоді у мене і ручка заболіла. Подивилась я, а вона вся в крові. — Дівчинка закасала рукав, і Дмитро побачив біля ліктя синій шрам.