І справді, через кілька днів, надвечір, коли Софія повернулася з нової панщини, зайшла почорніла, висушена жінка в благенькому вбранні. Її змарнілий вид туго стягнула шершава, у вітряних лишаях шкура, а червоні, втомлені очі горіли, як дві рани. Привіталась і тихим голосом попросила води. Але зір у жінки був такий голодний, що Софія зразу догадалась: не води хотілося мандрівниці. Нагодувала жінку, розговорились, і та подала їй невеличкого листа.
Мало не умліла Софія і, схопивши обома руками задавнений, пройнятий дощами і потом папір, вибігла на подвір'я, щоб на самоті прочитати той трикутничок. Забула про все. Неначе увесь світ нахилився над нею, приголубив теплою рукою, прояснив затуманені очі.
— Григорію мій! Грицю! — покликала до себе чоловіка, ніби він міг її почути, і притулила до грудей дорогі слова. А великі мовчазні сльози тихо капали на босі смагляві ноги, на молоду траву і входили у весняну землю. Кілька краплин так засвітилися в зіллі, що сама Софія подумала б — роса мерехтить.
Прибігла Катерина і з острахом прикипіла до землі невдалік плоту, дивлячись на матір.
«Тата вбито!» — аж вросла в землю в німій скорботі. Але коли мати підвела на неї очі, з радісним криком кинулась до неї:
— Мамо, тато листа передав?.. Передав?
— Передав, дитино. І тебе згадує, цілує. Прочитай, дочко, — подала Софія нагрітого серцем листа.
А невідома жінка поспішала. Дуже поспішала. Софія ледве встигла написати кілька слів, щоб вони хтозна через які руки попали до чоловіка.
«Дорогий Григорію! Змучились ми. і скучили за тобою. Мені здається, що я вже тебе ціле життя не бачила Діти виросли, витягнулись без тебе і все чекають свого тата. Люба говорить: «Прийде мій тато, візьме мене на руки і високо-високо, аж до самого неба підійме». А до мене на руки не йде. Баба Орина дуже постарілись і хотіли б ще хоч раз побачити тебе. І всі ми тебе виглядаємо кожного дня, Григорію, і кожної ночі. Усі ми до самої землі кланяємося тобі. Спасибі, що не забув нас, а ми тебе до кінця віку не забудемо. Іще передаємо наш низький поклін партизанам, що ходять з тобою в бої. Ми всі хочемо, щоб вони дожили до того дня, коли стрінуться зі своїми сім'ями, дітьми. Твоя вірна жона Софія».
Невідома жінка уважно прочитала листа і сказала Софії закреслити останні рядки, де згадувалося про партизанів. На німе запитання пояснила:
— Може десь у чорні лапища попаду.
— Партизанка ви?
— Партизанка, — і вперше за весь час усміхнулася.
— Я вам якусь одежину попошукаю, переодягнетесь, — кинулась Софія до скрині.
— Не треба, — рухом руки хотіла зупинити її партизанка, — не зобижайте себе.
— А це й не моє.
— Чиє ж? — здивувалася.
— Людське.
— Склад у вас, чи як? — недовірливо підвела брови.
— Який там склад… Я входжу в групу сприяння партизанам. Допомагаємо чим можемо нашим оборонцям, — тихо відповіла Софія і подала свій найкращий одяг.
— Хто ж керує вами?
— Підпільна парторганізація.
— Листівки на телеграфних стовпах — це ваша робота?
— Наша, — Софія підійшла до печі, біля якої лежали в'язочки соснової дранки, вийняла одну пахучу платівку і подала партизанці: — Це теж наші листівки.
— Винахід! — весело засміялася жінка, прочитавши на дранці повідомлення Радінформбюро.
— На ярмарку їх легше розповсюджувати, аніж звичайні листівки.
— А от одяг, здається, свій даєте?
— Свій, — призналася Софія. — Збираємо більше для чоловіків. Не зобидьте мене — візьміть.
Вони тепло, мов подруги, попрощалися, і партизанка пішла городами в темну весняну ніч.
— Не дочекаюсь я Григорія, — з жалем сказала другого дня Орина. — Коли б мав скоро прийти, не подавав би звістки.
— Може й діждетеся, — відповіла Софія, хтозна в який раз перечитуючи листа.
— Ні, дочко, не судьба мені. Оце поклади в скриню, щоб напохваті було.
— Що це?
— Моє вбрання. Останнє, — і діловито, спокійно подала тугий вузлик, де лежали намітка, чорне плаття, біла хустина, чорні носки і невелика подушка.
Тільки тепер Софія з острахом поглянула на Орину, почуваючи, як смерть наближається до їхньої хати.
За ці дні, пильно придивляючись до баби, помічала, як та мінилася і на очах прощалася зі світом: послухали і аж посиніли руки та ноги; закруглилися, глибоко запали і стали неначе прозорішими очі, а на обличчі з'явився темний рум'янець.
— Ще кілька день залишилося їй до смерті, — пошепки якось сказала сусідка і похитала головою. Та не довелося Орині померти своєю смертю.