Зашкваркотіла чужа мова, і вся середина загуділа у жінки, коли на її спині загупали приклади.
Відкинулась жінка назад. А із рота вперед вдарила цівка крові, зачервонила зуби й уста.
Схлипуючи, Марійка рукою тягнеться до коміра, розриває петельки і опускає руку до висохлих землистих грудей.
Що це із нею? Невже це не сон? Невже не сон?.. Ось прокинеться і знову побачить себе на подвір'ї зі своїм Іваном, побачить Югину, Дмитра, внучат… А всередині щось кипить, забиває болючий подих. Рукавом обтирає губи і раптом скрикує, побачивши на полотні смугу запеченої крові.
Похитуючись, скривавлена, з розплетеними косами, біжить за чоловіком. Темніє в очах, чи то прокляті шинелі затемнили увесь світ? Краєчком ока помічає, що гестапівці женуть Софію Шевчик. За материну спідницю вчепилася меншенька дочка, а старша йде, нахиливши голову, затінена чорною терновою хусткою.
Куди ж дітей ведуть?.. Діти мої дрібненькі, пальчики рідні… Де ж Югина, Ольга?.. Андрій конем поїхав…
Сива голова Івана гойднулась біля повороту… А куди ж тебе ведуть, мій муже?
Вона простягає руки до чоловіка, скривавлені і чорні. Чиїсь чужі округлі очі впиваються в Марійку, над нею майнула тінь, тупий біль відкидає жінку до плота. Бондариха падає горілиць на курну дорогу, ловлячи до болю розширеним зором високе, недосяжне небо…
Село зганяли на площу біля школи, Мовчазні, похмурі хлібороби, заплакані жінки так ішли на той майдан, неначе земля мала запастись під ногами.
— Чого волочиш ноги, як мертвяк! — часом розірве зловісну тишу сердитий окрик, зів'ється гума та короткий крик сплесне і зразу ж обірветься.
«Що воно буде?» — питали очі, стрічаючись з очима, а знекровлені уста мовчали.
«Що воно буде?» — боліло серце в кожного. Одна думка наздоганяла іншу, одна одної не веселіша.
На низькому дощаному помості біля самої груші-дички стояли три гестапівця. Буйним цвітом розквітла розлога груша, і на її тлі чужі постаті були страшні і огидні, як гадюки в квітнику.
Із школи вивели під охороною Івана Бондаря, Уляну Більську, Семена Побережного, Кирила Іванишина, Петра Зубака, Павла Шестопала, Карпа Ільченка і ще якусь невідому жінку. Коли їх довели до груші, на поміст, похитуючись, виліз Сафрон Варчук.
— Панове! Німецька справедлива влада нещадно карає тих, що служили вірно більшовизму. Ще й серед вас є такі сукини сини, що помагають партизанам. Так не втекти їм від петлі, як оцим злочинцям, що стоять перед вами, — тикнув пальцем вниз на оточених людей. — Кайтеся, кажу вам. Бо не діждетесь своїх більшовиків. Не діждетесь!
— Діждемося, — глухою хвилею пронеслося над натовпом.
— Що?! — підскочив і затупцював на помості Варчук, впився в людей, немов випитуючи, хто промовив це слово.
Мертва тиша була йому відповіддю. І тільки сотні очей так скинулись на нього, що він зразу обм'як, мерзлякувато повів плечима, махнув рукою і зліз на землю. І зразу ж гестапівці уміло заарканили дерево кількома петлями.
Першого потягнули на поміст пораненого Ільченка. З-за плеча оглянувся він, потім обернувся до людей. Тихим голосом, немов поздумуючи над кожним словом, твердо промовив:
— Прощайте, добрі люди… Дітей моїх не забудьте. — І дрогнули губи, перекосились.
— Не забудемо, — простогнав майдан.
Зразу ж петля в'їлася в тонку шию чоловіка. А товстий гестапівець з засуканими рукавами двома руками крутнув Карпа, і він закрутився на шворці, неначе веретено. Задоволено засміявся фашист. І той широко роззявлений рот з жовтуватим сяйвом запінених зубів був страшніший од самої смерті.
— Ааа! — сколихнувся майдан і побачив над помостом поблідле обличчя Івана Бондаря.
— Прощавайте, люди! Ви перше пишалися моєю чесною працею. Тепер і смерть прийму чесно, не згинаючись перед напасником. Тільки самі не ждіть такої загибелі. Ворог вішає нас, бо йому сліпить очі сонце з Москви. Ідіть назустріч своєму сонцеві. Знаходьте свою праведну путь.
Хвилею зітхнув натовп, і Варчукові здалося, що з сотні грудей вирвалось: «Знайдемо». А може то почулось? Підвів голову, але ніхто не подивився на нього. В сотнях очей горіло горе, біль і важкий упертий вогонь.
Удар держаком пістолета кинув Івана з помосту. Іще щось хотів сказати роздертим ротом, але кров стишила слово — не почули його люди. Так, піднісши на руках, і повісили Івана Тимофійовича не з помосту, а з землі, на одній з нижніх гілок. І знову гладкий гестапівець, оголюючи в усмішці жовті зуби, крутнув повішеного до себе, і він закрутився, пригинаючи гілку донизу. На сиву голову розколихане галуззя вронило кілька білих пелюстків і довго тремтіло кожним округлим, як сердечко, листком.