— Дуже.
— От за це й спасибі… А ти кажеш: нерадісні вісті привіз.
Іван Васильович усміхнувся, а Дмитро ще дужче нахмурився.
Сонячний промінь із крихітного віконця якраз упав хитким промінням на злам Бугу, до якого притулився районний центр, обведений червоними стрілами.
Тільки Дмитро з цікавістю нахилився над картою, як тихо заговорив Кошовий:
— На велике діло викликано вас, товариші. Наша розвідка доповіла, що в районному центрі зараз скупчилось до восьмисот фашистів. Крім того, в будинку відпочинку зібралося нагулювати жир шістдесят офіцерів. Є відомості, що ця чорна сила із поліцією буде кинута на придушення партизанського руху. Штаб нашого з'єднання вирішив першим напасти на ворогів.
— Це діло, — схвально кивнув головою Дмитро і вже не зводив очей з Івана Васильовича, ловлячи кожне слово і зразу ж розмірковуючи, як перетворити його в життя.
Іван Васильович коротко розказав план операції, а потім поставив завдання перед загоном Горицвіта:
— Тобі, командире, прийдеться взяти під контроль дороги, що ведуть до міста. І не пускати туди нікого. Затримувати всіх підозрілих, знищувати ворогів народу. Коли ж почнеться наступ — твоє місце отут, — показав на карті. — Завтрашньої ночі твій загін повинен осідлати правобережні дороги.
— Єсть, осідлати правобережні дороги, — підвівся з-за столу.
Посиділи біля карти, обмірковуючи план нападу.
— До операції в тебе ніяких зауважень не буде? — запитав Іван Васильович Дмитра.
— Зауважень? — перепитав по звичці, виграючи час для сформування думки. Поволі підбирались перші слова, а очі охоплювали знайому побузьку місцевість.
— Будуть. Коли ми переріжемо шляхи, то села, що лежать далеко від міста, цілком перейдуть у наші руки. Неодмінно треба зразу ж повести агітацію, щоб всі селяни, хто має зброю, пішли бити фашистів. Немало таких знайдеться. Вогнем дише народ на ворога. Ми ж матимемо дві вигоди: швидше з поганню розправимося і людей навчимо боротися за своє право. Зброєю навчимо.
— Вірно, командире, — підтримав Дмитра секретар партбюро і звернувся до Тура. — Вам керувати цією важливою агітмасовою роботою. Від штабу сьогодні ж пришлю на допомогу партійних працівників. Зводьте на ноги людей. Кріпко зводьте, щоб цей перший великий бій ми виграли малою кров'ю.
— Будемо працювати, — коротко відповів Тур.
— Ну, ні пуху ні пера, — попрощався Іван Васильович. — Чогось сумовитий ти, Дмитре Тимофійовичу.
— Така вже вдача, — стримано відповів, не бажаючи розповідати про своє горе.
— Да, кров у тебе не дуже весела, — погодився. — Бувай здоровий, друже.
І від цього вперше сказаного «друже» стало тепліше на душі у Дмитра, а в уяві водночас поволі окреслювався план нападу на район, і він уже бачив початок бою біля самого Бугу.
— Бувайте здорові, Іване Васильовичу, — і, пригинаючись, швидко вийшов із землянки.
— О, ледве не забувся! Почекай, командире! — гукнув навздогін Іван Васильович і поквапно підійшов до Дмитра. — Скажи, що тепер твій Андрій робить?
— Навіть не знаю, Іване Васильовичу, де він.
— Як не знаєш?
— Просто, — і розповів усе про сім'ю.
— Чого ж ти навіть не обмовився?
— Для чого?
— Як для чого? Думаєш, нам нема діла до твоєї родини?
Уже може б розшукали досі. Ти, певне, не знаєш, що твій син помагає партизанам?
— Ні, не знаю, — здивовано подивився на Івана Васильовича. — Що ж він робить?
— Та… — махнув рукою, очевидно, не бажаючи говорити, а потім передумав і додав: — Дорогу їм вказував.
— Ну, це не велика допомога.
— А ти хотів, щоб він дороги мінував, машини підривав? — усміхнувся, збираючи біля очей пучки променистих зморщок.
Надвечірнє сонце розсипало по лісу золоте колосся, тремтіло на стовбурах; по яругах співали струмки, а ліворуч, на грубо обтесаному столі, два бійці розбирали ручний кулемет, що вперся в дерево куцими сталевими ніжками, і притишеними голосами добре виводили пісню:
XІV
Партизани перетинали дороги в найзручніших місцях і для нападу, і для оборони: в лісах, понад ярами, в заболочених низинах, що заросли вільховими чагарниками, сріблястою осичиною, верболозом. Кіннотники із штабного взводу підтримували зв'язок поміж окремими партизанськими групами; підривники замінували головні проїзди, а решта партизанів всюди перерізала телефонний зв'язок. Громили поліційні участки та кущі, піднімали населення на збройну боротьбу.