— А в колгосп, як прийдуть наші, підете?
— Перший побіжу, аби тільки своїх побачити… Та ти не смійся, чортів вилупку, напався на мене, коли я пирхнув: ніхто тобі такого права не дав з людської болісті сміятися. І так він це «людської болісті» сказав, що мене аж дрож пройняв… Багато у людей на душі запеклося. Кров'ю обкипіла теперішня проклята житуха.
Партизанський патруль зупинив їх при в'їзді в сусіднє село.
— Як справи, Федоре? — запитав Черевика.
— Хороші, товаришу командире, — наблизилась чорна, збільшена темінню постать. — Народ виловлює зброю по ставках, копанках, викопує з землі.
Перед світанком, сповнений утомою і тим радісно піднесеним настроєм, що охопив усіх партизанів, і тривожними думами про сім'ю, і міркуваннями, як найкраще провести удар на місто, він вирішив дати короткий перепочинок людям і коням. Постукали в двері просторої хати, і незабаром з сіней обізвався дитячий голос:
— Хто там?
— Партизани; Переночувати пустіть. Хлопчик відчинив двері і радісним, схвильованим голосом промовив:
— Заходьте, заходьте, тільки у нас постелитись нема чим.
— А де ж батько, мати? — запитав Дмитро, торкаючись рукою дитячої голівки.
— Убили їх, — обізвався з хати голос дівчинки. — Івасю, біжи в клуню по сіно!
— Я зараз, — метнувся хлопець на двір.
Поклали сідла під голови і лягли на широкому полу, що йшов од пічки до причілкової стіни. Дмитро умостив біля себе хлопчика і під його співуче жеботіння заснув чутким партизанським сном. Прокидаючись, чув на вулиці голоси, брязкіт зброї, форкання коней і знову засинав, торкаючись рукою худого тільця сиротини.
Уранці, коли сонце променем постукалось у шибки, він почув притишені голоси і шамотіння. Розплющив очі. Побачив, як босонога дівчинка років дванадцяти, зводячись навшпиньки, виймала із печі онишником чималий горщик.
— Ганю, збігай до тітки Марії за молоком. Скажеш — для партизанів.
— Зараз, тільки відціджу картоплю, — метнула чорними косками.
— Це ж у нас і хліба нема. Як ми будемо гостей вітати? — задумався хлопець, і його чорняве обличчя ніби постаріло.
Зворушений Дмитро підвівся з полу і довго дивився на дітей ласкавими і сумовитими очима.
— Як вам спалося? — підбіг до нього Івась. — Не замерзли? — і головою прихилився до Дмитрового плеча. Дмитро збудив своїх бійців і зразу ж наказав:
— Де хочете, а дістаньте для сиріт харчів. Зараз же. А потім роздобудьте корову, чи з громадського господарства, чи в старости.
— Дістанемо! — швидко підперезався квген Свириденко і через хвилину вискочив з Остапцем у двір до коней.
Ганя швидко схопила глиняний кухлик і почала зливати Дмитрові на руки.
— Ой, горе моє! Куди ж ваші поїхали не поснідавши? — сказала таким жалісливим голосом, як говорять літні жінки, і кинулась до вікна.
— Вони скоро повернуться, — заспокоїв Дмитро.
XV
Було очевидно, що ворог про підготовку до нападу нічого не знав. Коли й дійшли якісь чутки — не повірив їм, бо ж у місті зібралась така велика сила. Фашисти, напевне, гадали, що якийсь партизанський загін напав на поліційний участок, а тому вдень із міста виїхала каральна група — щось із шістдесят піхотинців.
Дмитро наказав партизанам пропустити цю групу в ліс, а потім несподівано вдарити і ззаду, і з боків. Зв'язківці на всякий випадок метнулись обабіч од шосе за допомогою. Коли автомашини увійшли в глибину лісу, партизани всією силою обрушились на карателів, що, зіскакуючи на землю, лягали прямо на болотистій дорозі і уперто відстрелювались, аж поки їх не знаходила вірна партизанська куля або не розносила в клоччя граната. Кілька забруднених фриців здалося в полон, їх хотіли розстріляти у відплату за одного вбитого і одного тяжко пораненого партизана, одначе одвели до командування загону.
Біля Супрунівки Дмитра наздогнав зв'язківець-мотоцикліст, озброєний танковим кулеметом Дегтярьова, і передав наказ штабу партизанського з'єднання відправити обидві гармати з обслугою в розпорядження штабу. Хоча і жаль було, одначе зразу ж направив Остапця із запискою до командира вогневого взводу Підвисоцького.
По селах представники штабу з'єднання поповнювали партизанські загони озброєним населенням, перемішували його з обстріляними лісовими вояками. Окремо виділили дві групи досвідчених рибалок, щоб без затримки можна було переправлятись на другий берег Бугу. Жінки зносили перкаль і полотно для перев'язок — бинтів не було. Всюди по хатах топилися печі — готувались до партизанського свята. І в кожному дворі відчувався той щасливий і святковий настрій, що охоплює людську душу в хвилини найбільших переживань, коли зовсім не думається про своє особисте, бо воно так добре розійшлося в навколишньому, як сіль в окропі. Вірилося, що зовсім недалеко ходить щастя, і тому особливим вогником світилися прояснені очі, вільніше дихалося і легше ходилося по землі.