— Вони настренчать. Один Варчук чого варт! Живцем, хрестячись та молячись, з'їсть людину. Ніяк не може насититись. Коли б міг, увесь би світ загарбав.
— Увесь. Ну, я йому з Мірошниченком і созівцями гадючий корінь підрубаю. Снопи, коли доведеться, вночі і на плечах переношу. А свого доможуся. Ще не так завиють дукачі, коли землеустрій проведемо. Справжня робота, Докіє, починається навкруги, в усій країні. А соз — це початок нашого нового життя. Про це вчора секретар райпарткому розповідав. Довго гомоніли із ним.
— З Савченком?.. Той, що на заводі робив?
— З Савченком. Робітник, а чує навіть, як дихає земля… Тільки як оце зараз Марійці на очі навернутися? — Знову заграли сміхотливі іскорки в очах. — Чом в гості ніколи не зайдеш?
— За роботою все часу нема. Жнива.
— Багатіти хочеш?
— Знаєш, як кажуть: до сорока років не забагатів, то й не забагатієш. А жити хочеться не в злиднях. Тягнемось, з останнього тягнемось, щоб хоч якусь шкапину придбати. Тоді легше на душі стане.
— Заходь, Докіє Петрівно, — прощається і важкуватою ходою прямує посеред вулиці додому.
«Завзятий, завзятий! Цього не скрутять куркулі. Яким був, таким і залишився», — пірнає в далекі роки, коли її Тимофій товаришував із Іваном.
— Добрий день, тітко, Докіє! — весело привітався Григорій Шевчик.
Невеликий, міцно збудований, наздогнав її, осміхаючись привітно, ясно. На темному обличчі грав рум'янець, до надбрів'я впали кучері, заслонивши високий лоб.
— Доброго здоров'я, Грицю. На музики, либонь, тнеш?
— Аякже! — Гриць стишує ходу, приноровлюючись до її кроків. — Виганяйте й Дмитра на вулицю.
— Хіба ж його спроста виженеш? Як господарюється, Грицю?
— Та як — часом з квасом, порою з водою. На хату ніяк отягнутися не можу. Поки прикупив дерево, обтесав, уже й літо відходить. Коли грошей чортма, то з тією хатою… Зарібками не нагосподарюєшся, а набідуєшся.
— Женитись думаєш, що будуватись починаєш?
— Та… — зам'явся парубок. — Ще й сам не знаю.
— В добру пору, Грицю. На весілля ж покличеш? — задумалась Докія.
— Як прийдеться, весільною матір'ю попрошу вас бути, — прощається Григорій.
Докія вже не чує останніх слів, заглиблюється в свої думи.
Чи ж давно вони з Марією, Грицьковою матір'ю, дівували разом? Навіть почула зітхання дівочих бинд на грудях і плечах.
Жили вони тоді на Вигнанці. Разом почали гусей пасти, разом пішли в строк до економії Колчака. З раннього ранку до самої ночі вклонялися сапці і густим рядкам буряка, аж криваві задірки болючими вінчиками нависали над нігтями. Увечері наспіх вливали в себе кандьор з протухлого, пропахлого мишами пшона і зразу ж засипали, торкнувшись торішньої збитої мерви.
Тільки й радості тої — неділя одна. В суботу, як почне сутеніти, одна поперед другої поспішають додому, розсипають разки сміху, пісень. І серце на якийсь час кривди забуде, забуде економа, прикажчика, бо далечінь така синя, така привабна, така таємнича, ніби передвесіння ніч. І хто його знає, що майбутнє дівчині готує. Може, не тільки чоботи й катанку та простуду тяжку, — може, саме щастя зустрінеться з нею… Чи ж багато вбогій дівчині треба? Знайти собі вірного дружину, мати своє поле, свій клаптик города, не пухнути з голоду на переднівку. То багачка — інша мова. У них одні коралі за корову не купиш, скриню волами не вивезеш та приданого в кожній руці по кілька десятин, а в тебе приданого — корова, що на горі гребе полову, та сапка в руці та мозолі на руці.