— Що будемо робити? — зразу споважнів комісар.
— Та їдь уже. Відпочивай до ранку, а потім приймеш командування загоном: я з начальником штабу навідаюсь до свого села. Так? — подивився на зосереджене обличчя Созінова.
— Поїдемо! — кивнув головою начальник штабу.
Тур попрощався із ними і, пригинаючись, щоб не зачепитись за гілки дерев, помчав вузькою вуличкою в долину, потім на мить з'явився на крутому пагорбі і раптово зник з очей.
Зітхання мимоволі вирвалось із грудей Созінова. Дмитро без слів розумів його почуття. І хоч як йому хотілось заспокоїти хлопця, проте не випустив ні пари з уст, — не тому, що нічого заспокійливого не міг знайти. Тепер він уже глибше розумів сплетення людських почуттів, але вважав, що торкатися до них, хай навіть досвідченою рукою хірурга, однаково неприємно і боляче.
«Час — найкращий лікар в таких випадках. Час… і друга дівчина. Клин клином вибивається», — війнула над ним давнина молодості, і здалося, що наче сто років пройшло з тої пори, чи може то сон був, що якось приснився і запам'ятався до цього часу.
На всім скаку до них підлетів Симон Гоглідзе і, блискаючи дрібними чистими зубами, повідомив:
— Недавно налетіли на місто три «драбини». Рештки фашистів повискакували на майдан. А «драбини» давай їх поливати з кулеметів — думали, то партизани господарюють.
— Куди ж розбіглися рештки? — запитав Созінов.
— У лісок. Там їх тепер виловлює загін імені Леніна. Обижаються хлопці, що не воювали сьогодні.
— Чого, чого, а навоюватися іще встигнуть, — задумливо відповів Дмитро.
— Твоя правда: на войні навоюєшся, — погодився начальник розвідки.
В'їхали на подвір'я, що заросло споришем. Невелика хатина, мов гніздо ластівки, приліпилась біля червоного глинястого шпиля, що, ширшаючи, спускався навислими зморшками до Бугу.
— Ощасливте нашу домівку, — вклоняючись, підійшла до них немолода жінка в старенькому полотняному сачку.
Увійшли в хату, чисто прибрану, застелену татарським зіллям, і Созінов зразу взявся за кухоль, щоб вмитися. Але жінка попередила його:
— Умивайтеся звідси, — поставила великий глиняний полумисок.
— Чи не чари нам приготували? — засміявся Созінов.
— Це річкова бистра вода. Щоб завжди були красні і дужі, як вода. Умивайтесь, синочки, — любовно подивилась на партизанів і зітхнула.
Гармонія грала, а потім і пісня озвалася. Заслухалася, замислилася жінка на порозі, перебираючи руками полинялий старенький фартух.
— Чого запечалились? — увійшов у двір Дмитро.
— Оце тільки й ожило село в ці години. І дивно, і чудно слухати пісню. Аж не віриться, — подивилася молодиця великими сумовитими очима.
Заходило сонце, тихо осипалися вишняки, червоніла і темніла ріка, задимілись береги, і човник на хвилях перегойдувався, летів, мов чорний нирок. Вулицею лунко проклепали підкови, і партизан на рослому коні, перехрещений кулеметними стрічками, опоясаний вінком гранат, велично злетів на крутий пагорб, а потім заховався за стіною порожевілого квіту…
Дмитро уже знав життя своєї господині. Нічим воно не відрізнялося від горя тисяч жінок…
Може колись нові покоління, щасливі з колиски й до домовини, з подивом і повагою згадають просту колгоспницю з-понад славного Бугу Катерину Іванівну Руденюк, що народилась на панському полі, знайшла свою долю на вільній ниві і померла від кулі лиходія за те, що варила їжу партизанам…
Чоловік її і старший син пішли в 1941 році захищати Батьківщину. Одержала від них кілька коротких листів, які й досі десь лежать, а може і зітліли в землі… бо нема вже в живих Катерини, нема й хати її, тільки чорніють з червоного грунту обгорілі підвалини…
Далі війна покотилась на схід, і замість листів тепер тішили жінку лише сни, коли бачила у них дорогі обличчя. Старшу, сімнадцятилітню дочку убили фашисти, — втікала із неволі додому. Тричі забирали її в проклятий край, і тричі утікала з дороги.
— Нехай мене зарубають, уб'ють, так ви знатимете, мамо, що лежать мої кості в своїй землі, — говорила вона.
Катерина на своїх руках донесла вночі з царини вбиту дочку. Сама викопала яму в садку, сама й заховала під вишнею, не насипаючи високого горбка, бо лиходії заборонили прибирати тіло дівчини — хай інші бояться втікати. Тільки дерном покрила мати дорогу могилу та сльозами змочила її. Прийнявся підрізаний дерн, розрісся, як горе материне. Залишилась лише з п'ятилітньою Галиною… Аж ось і вона біжить з вулиці, головастенька, проворна, очі довгасті з сміхотливими жмурками. Дмитро широко розставляє руки, і дівчинка довго; кружляє по подвір'ї, аж поки не опиняється на могутніх плечах.