— Дядя Митя! — сміючись, охоплює рученятами голову Дмитра.
— Тьотя Галя, — в унісон відповідає.
— Я не тьотя, — заперечує дівчинка.
— А хто ж ти?
— Я Галя.
— Хто ж тобі такого наговорив?
— Сама знаю.
— А ще що та знаєш?
— Що ви Гітлера уб'єте. Правда, дядю Митя?
— Правда, тьотю Галя.
— Я не тьотя.
— А хто ж ти?
— Я Галя.
— Хто ж тобі такого наговорив?
— Ніхто! — розгадує дівчинка, що з неї насміхаються, і ображено відкопилює губи.
— Ну, коли не признаєшся — викину на хату!
— Не викинете, — впевнено заявляє Галина, гарцюючи на плечах і міцніше охоплюючи голову Дмитра.
— Чому?
— Бо ви добрий, дядю Митя… Таким і мій тато був. І ці наївні слова водночас бентежать і болем наливають душу Дмитра.
Осідлавши коня, поїхав із Созіновим перевіряти варту: боявся, щоб на радощах не хильнули зайвого хлопці. Потім. завернув на майдан, де грала гармонія і молоді партизани так кружляли з дівчатами, що пил та вибитий спориш високо злітали вгору. А старші готувалися завтра виїжджати в поле: орати вдовам і партизанським та червоноармійським родинам. На подвір'ях бряжчала упряж, залізо, лунко озивалися партизанські голоси:
— Хіба це плуг? Це сльози, а не плуг: лемеша нема, п'ятка протерлася, чепіги поламалися.
— Ех, аби трактор… хоч би побачити…
— Ти, браток, тракторист?
— Та ні, кулеметник…
— А був?
— Бригадиром тракторної…
— Як земля увечері пахне.
— На врожай…
XVІІ
Вранці попрощалися із Туром, виїхали з подвір'я.
В долинах співали струмки, і кожен із них мав свій голос. На крутих пагорбах дивовижними брамами злітали і опускались додолу напіврозквітлі яблуні, оповиваючи усе село. Навіть промені сонця, проціджуючись крізь яблуневий цвіт, ставали блідішими і м'якшими.
За мостом обминули спалену вулицю, огороджену чорними кістяками мертвих дерев, і виїхали за село.
Навколо розкинулась, розгулялась зелена весна. У високому небі, заваленому білими пухнастими брилами хмар, дзвонили у сотні дзвінків крихітні жайворонки. По зеленожовтих лугах поважно дибали чорногузи, біля заводі керкнула чапля, а потім загув водяний бугай. З верболозу кимсь наполоханий важко злетів куцохвостий крижень і, неначе осколок, з фуркотом впав у зарості. На бистріні викинувся сом, і довго по воді аж до самого берега розходились широкі круги.
Праворуч луги круто підіймалися вгору, і руді обвітрені пагорби, покриті рідким чагарником і травою, красувалися зморшками і глибокими рубцями, як бувалі в походах вояки.
На пагорбах біліли невеличкі хати, а в долинах тіснилися кучерявими отарами скам'янілі верби. І раптом один вибалок до самого Бугу задимівся червоною рікою. Здавалося, кров, паруючи рожевим туманом, пливла по долині щільно і невпинно. Аж коня зупинив Дмитро, а руку піддашком приклав до очей, розглядаючи ту страшну криваву долину.
«Бузьків огонь цвіте, — нарешті зрозумів, але тривожне порівняння довго іще стискало серце: — отак наша кров тече».
В сусідньому селі їх зупинив загін самооборони — селяни, озброєні мадьярськими «пушками», берданками і допотопними кремнівками. Небезпремінно бажаючи показати свою владу, вони хотіли повести командирів до коменданта села, призначеного штабом партизанського з'єднання. Але, розговорившися, подобріли і попросили, якщо є, набоїв до рушниць.
— Якими ви стріляєте? — показав Дмитро на мадьярську гвинтівку.
— Якими доведеться, товаришу командире. При наступі на місто стріляли нашими. Трьохлінійними краще — набій менший. Куля летить, фурчить, фашисту страху цілий мішок нагонить: за міну вважає, — весело, скромовкою промовив вугластий чорнобородий селянин.
Чим більше наближалися до села, тим сильніше хвилювався Дмитро. Спогади, передуми, передчуття так налітали на нього, що аж одхилявся назад, неначеб у груди бив міцний порив вітровію. Здавалося, що з роками повинні були улягтися почуття, як після повені ріка, що увійшла у береги, мала б зменшитись гострота болю і радощів, а переживання — поступитися перед розсудливим розумом, потьмаритися картини минулого, особливо у такого стриманого чоловіка, як Дмитро. Іноді й самому здавалось: він стільки пережив, стільки побачив лихого і страшного, що душа його більше не зможе вмістити в собі тих дивних хвиль, які сповнюють очі, серце і розум новим багатством і красою. Одначе то тільки здавалось.