Досить було короткого відпочинку, досить було зіткнутися з наболілими людськими печалями чи скупими-скупими радощами, щоб знову почути, що все людське тривожить і радує.
Дужче забилося серце, коли попереду дрібними димчастими кучерями почав повівати рідний шлях. Неначе з побратимом, привітався із ним. Більше не в силі стримати хвилювання, потріпав Орла по шиї, і той, прищулюючи вуха і розстилаючись, помчав на весь кар'єр тужавою дорогою. Охорона кинулась перепиняти їм путь, але зразу здивовано і радісно пізнала Дмитра. Хотілося зіскочити з коня, розпитати про своїх, але неймовірним зусиллям стримав себе: що ж йому тоді робити, коли нікого нема дома? Вклонився селянам і поскакав далі.
Созінов, пильно роздивляючися навкруги, з подивом і радістю пізнавав це село, пригадав образ незнайомої жінки з дочкою, що лікувала йому рану. Ось і хата її показалась на розі.
«Де не будете, а до нас після війни заїдьте», — неначе зараз почув мелодійний голос русокосої дівчини.
— Дмитре Тимофійовичу! Рідня моя тут! — гарапником показав на Мартину хату.
— Яка рідня? — здивувався і в уяві побачив Марту такою, якою вона була у млині.
— Одна жінка тут мені рану перев'язувала. Як її?
— Марта Сафронівна?
— Вірно. Заїдем до неї?
— Заїжджай Я пізніше прибуду. Про своїх довідаюся. Коли довго не буду — розшукаєш мене.
Біля самих воріт він побачив Марту, що стояла, дивлячись на вершників. Вона його, видно, не пізнала, бо навіть з місця не ворухнулась. А коли Созінов зіскочив на землю, молодиця пішла йому назустріч…
Дмтро летить тихими вулицями. Ось і його подвір'я шумує дрібним світлозеленим мереживом молодого тополиного листу, білою хвилею підіймається розквітлий сад. Орел легко перескакує рів, і Дмитро, уже не чуючи ваги свого тіла, притримуючи рукою шаблю, біжить до своєї хати, що, здається, сама, похітуючись, наближається до свого господаря.
Мертво навкруги, тільки вітрець лель-лель колише дерева, осипає цвет. Біля порога згустком крові червоніє округлий розбитий замок, двері забиті лише невеличким кілком. Рвучко зриває з прибою клямку і входить у хату.
Пусікою віють осиротілі стіни сірий пил пухнастою скатеркою застелив стіл що стоїть посеред хати, зів'яли на вікнах неполивані вазони, а з підлоги, між двома прогнилими дошками, вибився невеличкий кущик травиці. Промінь сонця гойдався на світлому зелі, засновував його тоненькою, ледве вловимою теплою пряжею.
Оце і всього живого було в хаті Дмитра.
XVІІІ
Чи спала вона, чи не спала? Ранковий холод пронизує її тіло. пдким туманом парує болото, і крізь мряку видно, як рожевіє на сході — певне, сонце сходить Югина поглянула на дітей і раптом завмерла: біля Ольги, скрутившися плегеними кільцями, лежить гадюка. Близькість небезпеки зразу ж виводить молодицю із заціпеніння; вона, боячися навіть дихнути, відступає назад, де між кущами вільшаника то тут, то там чорніють вогкі, набубнявілі штурпаки. Схоплюється руками за один, і він притишено хрупає в землі, біля кореня.
«Хоч би не промахнутись. Хоч би не промахнутись», — благає усе її тіло, а в очах аж темніє, бо вони бачать тільки потворні темні кільця гада.
З силою вдарила дрючком, і здалось, наче саме серце вискочило з грудей. А потім швидко загупала вузлуватим кінцем по осоці, не помічаючи, як чорна вода, замішана дрібними ниточками корінців, заляпувала одіж і обличчя.
— Мамо, що ви? — прокинувся Андрій і сторопів, бачачи поширені од переляку, напруги і хвилювання великі потемнілі очі.
— Ой, — схопилася за груди. — Так перелякалась, так перелякалась! — і, кривлячись від огиди, відкинула палицею гадюку в болото. — Ходімо, діти мої, подалі від цього проклятого місця.
— Куди ж підемо? — запитав Андрій.
— В Майдани помандруємо. Нема моєї сили більше гноїти вас у болотах. Чули ж, що померла дитинка Лукіяна Зарембовського.
— Її гадюка вкусила, — прокинулась Ольга, протираючи очі кулаками.
І мати тісніше пригорнула дочку до грудей, мимоволі, з опаскою подивилась на притоптану траву, де нещодавно лежало страхітне кільце.
Зібрали у вузлики убогі пожитки, з'їли по невеликій скибці вже зацвілого хліба і обережно пішли купинистим болотом до Майданів — невеликих хуторів, що розташувалися в лісистих яругах далеко-далеко від битого шляху.
В кущах то там, то тут сиділи люди; вчуваючи кроки, злякано підводились і застигали, як застигає водяний бугай, чуючи небезпеку. Гіркувато курилися дими; запасливіші втікачі пекли картоплю; зрідка на жару якийсь рибалка піджарював рибу.