Де-не-де форкали коні, мукали корови — дехто встиг вигнати худобу.
Андрій розшукав коня і наздогнав своїх на лозовику. Мати підсадила Ольгу, а брат повів за повід коня, ідучи тихою ходою по чорній податливій стежці. Підводилось сонце, і туман, осідаючи, відкривав шапки верболозу і вільхи; чіпляючись за трави, він поволі котився за вітром і розходився, неначе важкий сон.
Знову білогруді чайки, сумовито скиглячи, питалися в мандрівників:
— Чиї ви? Чиї ви?
«Отця і неньки», — так само відповідала у думці Югина, з болем дивлячись на брезкле, роз'їдене комарами обличчя Докії.
«Великий світ, а нема де дітися в тобі, нема де заховатись од ненависного ока; Може і в Майданах на нас чекає невблаганне лихо». І знову ворухнулось те саме рішення: треба послати Андрія розшукувати чоловіка. Хай забирає її у партизани. На миру і смерть красна.
Болота і болота. Блисне вода то ржавчиною, то синьою, неначе гас, закиссю, то страшним помутнілим оком покійника, то несказанною голубінню, до якої тягнуться квіти, де розростається глянсувата рогоза та лепеха, прикриваючи кубла диких качок. Одне гніздо з великими світлозеленими крашанками Андрій побачив у кущі червонолозу. Нахилився над ним, але Докія насварилася на нього:
— Не чіпай! То тільки фашист проклятий руйнує все життя.
— Я Ользі хотів… голодна вона.
— Хай потерпить. Не треба пташини зобижати. Увечері прим'яли кущ ліщини, настелили трави і полягали спати. Та не спалося молодиці. Далеко в рудавозеленому мареві сходив повний кривавий місяць. Тонко і в'їдливо дзижчали комарі, а байдужі хмари висіли над головою, неначе брили каміння.
— Не спите, мамо? — торкнувся плеча Югини Андрій.
— Не сплю, дитино, — почула, яка міцна рука у сина, ну неначе в Дмитра, тільки трохи менша. І знову ворухнулися ті самі думи.
— Не журіться, мамо. Доберемось до Майданів, і я поїду шукати батька, — неначе вгадав її думки, подивився вдалину.
І здригнулася молодиця. Чиясь голова з'явилася поміж кущами, висока чорна постать почала наближатись до них. З-за плечей стриміло дуло гвинтівки.
«Ні, це не облава», — відлягло трохи од серця, бо більше ніде ні звуку не чути, але швидко знову прокинулась тривога, бо щось знайоме і недобре було в цій високій, наче тінь, зігнутій поставі. Осьвона взяла трохи ліворуч, і Югина, відхиляючися назад, пізнає Сафрона Варчука.
«Кого ж він шукає в болотах? Чи не її? Але чому з ним нікого нема? Бродить, як голодний вовк, шукаючи здобичі», — і полегшено переводить дух, коди Варчук відходить далі від них, обминаючи озерце.
— Мамо, не пізнали? — гаряче дихнув їй в обличчя Андрій, і його бліде лице аж стужавіло від хвилювання і непокою.
— Пізнала. Чого він тут ходить?..
— Це неспроста, мамо. Сам він без фашистів чи поліції ніколи б сюди не забрів… Мамо, — голос його аж переривається. — Це, може, наші прийшли?
— Що ти, сину? — злякано і радісно промовляє.
— Я зараз дізнаюся, — рішуче підводиться хлопець.
— Куди тепер, вночі? Заблудишся, в драговину вскочиш, — пригортає сина до себе і не помічає насмішкуватого блиску в очах: хіба ж він маленький?
— Поїду, мамо! Щось важливе трапилося. Ой, коли б наші повернулися. — І він зникає в кущах, пругкий і дужий, мов дубок.
— Коли б наші повернулись! — ще бринять у вухах, як пісня, останні синові слова. І вона хоче і боїться заглянути в оту привабну годину людського щастя, як бояться заглянути в майбутнє, щоб не «наврочити» собі, ті люди, у яких, хай невидимою тінню, а таки збереглися рештки підсвідомих забобонів.
XІX
— Добридень, Марто Сафронівно! Пізнали?
— Ні, — здивовано подивилася, відкриваючи ворота.
— Ви ж мене лікували.
— Не одного вас довелося, — тихо, з прихованою радістю відповіла. — На горищі ми, жінки, цілий шпиталь відкрили.
— І я в тому шпиталі лежав восени сорок першого… Пам'ятаєте, просив, щоб ви пошептали: біг пес через овес…
— Ой, пам'ятаю! — скрикнула і засміялась молодиця. — Це ви у руку були поранені.
— Нарешті призналися. Думав, не хочете дармоїда приймати.
— І таке скажете, — похитала з перебільшеним докором головою. — Прошу до хати. Чого ж ви свого товариша не запросили?
— Він місцевий. Поїхав додому.
— Хто ж то такий?
— Командир наш. Дмитро Горицвіт.