— Ой, не відпустить… Вредний дід!
— Відпустить! — приклав блокнот до коліна…
І незабаром авто, піднімаючись на Великий шлях, зникло в м'яких і чистих сутінках.
Яким дивом, хвилюючим і радісним, розкидалось перед командиром село, городи, левади, велетенська перегріта пила далекого лісу і небо, що опускалося аж за ліс.
Трах-тах! Трах-тах! — ударило на леваді, і Дмитро аж за зброю схопився. Та зразу з неприхованою радістю зрозумів помилку: то не постріли були, а якась жінка праником лунко вибивала шмаття.
Вечірні барви тихо облягали село; над Великим шляхом тріпнулась зоря, і десь далеко-далеко запечалилась пісня. І світ був такий урочистий, дорогий, що варто було за нього боротися, варто йти в нові бої, щоб знову кувати щастя на землі, бачити голубу і зелену весну, почути пісню солов'їну, і віковічний шум широкої дороги, і велику радість вільної землі.
XXІ
Після відпочинку Дмитро знову поїхав у ліс. По селах залишилися лише загони самооборони, коменданти та дозори, що охороняли партизанський край і водночас стежили, пробиваючись у глиб Поділля, за діями ворога. До кожного загону чи групи самооборони підпільний райком і штаб партизанського з'єднання прикріпили політичного працівника і партизана-інструктора, щоб через деякий час ці загони стали бойовими одиницями, які зможуть виконувати й тактичні завдання.
На правому березі Бугу були розвідники Дмитра під командуванням завзятого Симона Гоглідзе. Якийсь особливий розвідницький нюх мав цей стрункий, підтягнутий вояка. В дощі, метелиці, непроглядну темінь він знаходив шляхи до ворожих гнізд і зовсім іншими дорогами виводив партизанів з небезпеки.
— У партизана тисяча доріг, у фашиста тільки дві: одна — у землю, в могилу, друга — на небо, до чортів. Вибирай йому чи ту, чи іншу дорогу — обидві хороші, — пояснював своїм бойовим побратимам.
Вразливий і довірливий, як дитина, швидко міг розсердитися одначе і розвеселити його було легко. А в бою він брав таким натиском, несподіваним, рішучим, що навіть хлопці, які бачили види, дивувались і з опаскою косилися на начальника розвідки.
Одного разу минулої зими диверсійна група Григорія Ладижця опинилася в оточенні. Фашисти, висипавши із великого ста. облягли її кільцем, на околиці залязгали танки, у спину вдарили кулемети. І тоді Гоглідзе взявся провести партизанів прямо через село.
— Ти сказився? — насівся на нього Ладижець. — Там же вся сила німецька.
— Знаю. Тут, — показав навкруги, — менша сила, але вона в дії і жде нас. Там, в селі, велика сила, але вона не лежить за кулеметами і не чекає нас. Таку силу ми проб'ємо — і гайда в ліс.
І партизанський удар по селу був таким несподіваним, що | фашисти, залишаючи на снігу чорні купини вбитих, почали розбігатися хто куди…
Прощаючись із Гоглідзе, Дмитро знову нагадав:
— Дивись, Симоне, щоб кулемети нам хоч з-під землі, а дістали.
— Під землею будуть — дістанемо. На землі будуть — дістанемо. На небі з'являться — теж дістанемо, — відповів Гоглідзе, який любив пишні вислови.
— Ну, бувай, кацо, — по-простому обнялись, поцілувались. — Зв'язкових двічі на день присилай, щоб не печалив мене мовчанкою.
— Гаразд, товаришу командире, — усміхнувся чистою дитячою посмішкою, вскочив на мотоцикл і подався до своїх розвідників.
Говорив Дмитро про кулемети недаремно — хотілося, щоб сила його загону зміцніла вогневою наснагою, мріяв, щоб у кожному взводі на два стрілецькі підрозділи припадав третій — кулеметний.
Всі останні дні, радісні, неначе сон, поглинула робота по формуванню нових взводів, складання докладних звітів за останній час, підготовка нагородних матеріалів на кращих партизанів і короткі відвідини сім'ї.
Знову Андрій, уже чотирнадцятилітній ставний підпарубчак, попросився, щоб батько забрав його із собою. Але Дмитро відмовив навідріз.
Тоді хлопець, кусаючи губи од досади, образи, з серцем випалив:
— Ви все мене бережете. Думаєте, маленький… Ми з Степаном Синицею вже шість машин зірвали, вісімнадцять фашистів знищили. Нема у вас правди, тату!
— Де зірвали? — схвильовано і зворушено впився очима в хлопчака. «Так от який у мене син», — вслухався в переривчасту мову Андрія. Хотілося підійти, обняти, поцілувати його, але це значило вже дати згоду, щоб хлопець ішов у загін. Отож перебільшено нахмурив брови.
— Так візьмете, батьку?
— Пізніше побачу. Зараз без тебе роботи вистачає.
— Ну, візьміть мене хоч вашим ординарцем, — настоював хлопець.