Нарешті штаб партизанського з'єднання дав Дмитрові завдання зайняти подвійну кругову оборону по шляхах і навколо посадкового майданчика, приготувати ракетні шашки для сигналізації.
Погожого весняного вечора, недалеко від галявини, зібралося в лісі партизанське командування. Радість, хвилювання і урочистість були в кожного на обличчі. Навіть поранені, привезені для евакуації в глибокий тил, не порушували стогоном дивної лісової задуми.
— Дождалися, Дмитре Тимофійовичу, — торкнувся його плеча Іван Васильович. І в тому одному слові «дождалися» було все: і щастя, і вдячність Великій землі.
— Дождалися, Іване Васильовичу, — відповів пошепки, вірячи й не вірячи, що прилетить літак. Зрідка у лісі трісне суха галузка, зашерехтить чиясь хода і зразу затихне. Тільки Дмитро відчував, що за кожним деревом причаївся партизан, щоб хоч одним оком побачити вісника рідної столиці.
І от далеко-далеко у повітрі неясно заспівали мотори. І кожен партизан в напруженні потягнувся усім тілом до того гулу, неначе до найдорожчої пісні, яку колись в дитинстві співала мати. А рокіт наближався, наближався, стояв у небі і на землі, бо серце в кожного билося разом із мотором. Нарешті поміж зорями з'явилася летюча зоря, понад лісом війнув ширококрилий птах. Зелено, червоно, біло мигнули крила і хвіст літака. Раз, і вдруге, і втретє.
І у відповідь з землі піднялися три ракети: червона, зелена і жовта. Потім на майданчику спалахнули ракетні шашки, і самольот низько пролетів над лісом, застрибав по землі. А з усіх усюдів кинулись до нього люди. Навіть частина охорони не витримала — побігла до довгожданої птиці.
Коли б не присутність Івана Васильовича, Дмитро, певне, теж побіг би, як нетерплячий хлопчик.
Не виключаючи моторів, зупинився літак, і з нього з автоматом напоготові вискочив представник штабу партизанського руху.
— З'єднання імені Сталіна? — запитав схвильовано і голосно.
— З'єднання імені Сталіна, — відповів Кошовий.
— Іван Васильович?
— Я…
Коли із самольота вийшли пілот, представник штабу партизанського руху і два радисти, всі кинулись цілувати їх. Плакали дівчата-партизанки, плакали од радості і зворушення бувалі воїни, що не раз віч-на-віч стрічалися зі смертю, та й Дмитро якось незручно рубом великої долоні провів по очах.
— Привіт славним народним месникам од всієї Великої землі, од червоної столиці Москви, — привітався представник; партизанського руху, і ліс аж здригнувся від стоголосого «ура»…
Гості поспішали. До ранку треба було повернутись. Швидко почали вивантажувати боєприпаси, новенькі автомати, міни Старікова, тол, капсулі-зривачі, бікфордові і детонуючі шнури, радіоприймачі та батареї до них, свіжі газети.
Жолудь, що перший опинився біля самольота, уже успів установити «контакт» із пілотом.
— Це від нашого партизанського загону, — підніс подарунок. — Хлопці у нас усі бойові, як орли. Ви ще не знаєте нас… Тільки фашиста іноді навіть руками душити доводиться.
— Як руками? — аж одхилився назад пілот.
— Ну, як? Просто руками, і годі. Підстерігаєш його, гада, день і ніч підстерігаєш, а потім накидаєшся — і за горлянку. Отак і добуваєш вооруженіє. А скільки через це дурно-пусто хлопців загинуло! Та яких хлопців! Що ж, без інструмента тільки блох ловлять. Коли б ти нам, дорогий чоловіче, трохи дав автоматів, усе життя дякували б.
— Це ж усі для вас привезли.
— Ну, знаєш, це сльоза для нас усіх. Ними тільки преміюватимуть найкращих партизанок. Жінкам усюди везе: і празник восьмого березня мають, і автомати будуть мати. А ми уже скоро два роки як партизанимо і нам не дадуть, повір, не дадуть. Скажуть: ви, хлопці, метиковані, без автоматів обійдетеся. А хлопці ж які у нас!.. Ви ще не знаєте нас. Тільки без інструмента… — і Пантелій так розжалобив довірливого пілота, що той уже хотів йому витягнути зо два автомати.
Дмитро помітив цю гру, підкликав Пантелія.
— Ти що витворяєш?
— Я? Нічого, товаришу командире, — зробив здивований вигляд. — Просто із своїм дружком зустрівся. Потолкував задушевно.
— А як прізвище твого дружка?
— Прізвище?.. Забувся, товаришу командире, трудне дуже. От моє — всякий запам'ятає. А звати його Василем. Красиве ім'я і хлопець підходящий. Прямо тобі справжній орел-партизан. — І, задоволений своїм порівнянням, подивився на Дмитра, думаючи, що його слова і командира проймуть.
— Скільки ж ти автоматів хотів вициганити?