— Для хлопців п'ять, вам шостий, собі сьомий… Не спідручно ж вам із таким старим автоматом ходити, — і, вважаючи, що він цими словами роздобрив командира, уже діловито додав: — Хлопцям не завадило б із пару баранів притаскати. Хай везуть та нас не забувають.
— А за пару баранів скільки автоматів думаєш узяти?
— Нічого, товаришу командире. — А потім завагався: — Ну, тут діло полюбовне. Можна нічого, можна і щось… Ні, навіть словом про це не обмовлюсь. А то подумають, що ми зовсім без зброї.
— Так от, про автомати забудь. А зараз біжи до свого друга, тільки прізвище запам'ятай його, і спитай, чи хватить місця для живого грузу.
— Біжу, товаришу командире, — легко метнувся до самольота.
В літак поклали двадцять поранених партизанів, дві вагітних жінки. Представник Українського партизанського штабу взяв особисті справи кожного партизана, звіти загонів, нагородні матеріали, а Івану Васильовичу вручив акуратний пакунок.
Жолудь зі своїми хлопцями встиг до відльоту доставити п'ять овець, але для них, на превеликий жаль Пантелія, не знайшлося місця.
— Дуже славна машина, тільки чого б було конструкторові не збільшити її на якусь пару метрів, — щиро пожалкував завзятий партизан.
Загурчали мотори, колихнувся літак, підстрибуючи, побіг по довгастому майданчику, а за ним помчали партизани Ось уже самольот одірвався од землі, між зорями заворушилася червона цятка, згодом зникла, а схвильовані воїни ще довго слідкували за небом, не розходячись з галявини.
Вранці штабні радисти прийняли радіограму, що самольот щасливо приземлився на московському аеродромі.
А це вже було несподіванкою для всіх — опівдні другого дня в їхній загін приїхали Іван Васильович і Генадій Павлович вручати нагороди.
Поприбиралися партизани в краще вбрання, причепурилися і повзводне вишикувалися на лісовій прогалині. Коротку, але задушевну промову виголосив Іоан Васильович, а потім почав вручати бойові ордени та медалі.
— Горицвіт Дмитро Тимофійович!
І вперше за півтора року партизанського життя пішла обертом земля і під ногами і в очах командира, його нагороджувала Батьківщина! Вона не забула колишнього простого хлібороба.
І тепер, коли прийшла його пора, він знову в якусь мить побачив усе своє життя, усе привілля, яке сходив своїми ногами, усе небо, що перегойдувалось над ним. І схотілося стати кращим, більше зробити добра, міцніше пригорнути до себе дивний світ та бити, бити ворога, аж поки знову не заспіває уся земля і колосом, і сонцем, і піснями…
— Нагороджується орденом Леніна.
Неначе крізь сон, він чує вигуки «ура», бачить, як полетіли вгору шапки партизанів в честь свого командира, бачить обличчя Івана Васильовича і шматок голубого сліпучого неба, що пробивається поміж деревами, як степове озеречко, його цілують терпкі губи Кошового, і він невміло, невпопад відповідає на поцілунок і вже бачить дорогий профіль в золотому колосистому обідку.
Дмитро повертається до своїх партизанів і раптом приходить до пам'яті, помічаючи їхні добрі очі, радість на шорстких обвітрених обличчях. Уже, усміхаючись в душі, бачить із новим автоматом Пантелія Жолудя, що з захопленням і відданістю стежить за своїм командиром, бачить Соломію, спокійного Лазорка Іванця, жвавого Кирила Дуденка, Ольгу Вікторівну. От вона, вірна кров землі — його велика більшовицька рідня.
Що ж йому сказати? Усі слова розбігаються від тиску почуттів. А його слова чекають воїни — це він відчуває кожною своєю клітиною. І, заглибившись у себе, бачить контури шеренг, не помічаючи окремих облич.
— Товариші партизани! кдина мета у нашім житті: жити вільно і щасливо, по-братерськи жити з братами, з великою ріднею всієї нашої землі. А ключі від щастя у наших руках. Зараз строгі ці ключі: один — на п'ять набоїв, другий — на десять, третій — на сорок сім. І всі вони дуже хороші, коли ворога б'ють. Биймо ж його так, щоб аж чортам у пеклі було завидно… Рука моя не дрогне в боях, бо б'ємося ми за своє щастя, за своїх дітей, матерів, за свою радянську владу, за свою рідну Вітчизну. Спасибі за нагороду нашому великому народу, спасибі тій людині, що все своє життя і сили віддає за нас, простих тружеників, — великому Сталіну спасибі!
І знову «ура» прокотилося лісом. Схвильований Дмитро підійшов до своїх воїнів.
Були нагороджені орденами і Тур, і Созінов, і Гоглідзе, і Жолудь, і Дуденко, і Іванець, і Соломія, і Слюсар, і Ольга Вікторівна, і всі старі партизани, що відзначились у боях. Одначе здивованню Дмитра не було краю, коли Іван Васильович прочитав, що орденами Червоної Зірки нагороджено Степана Синицю і Андрія Горицвіта.