«Син», — не стримуючи усмішки, побачив перед собою струнку, трохи сухорляву постать Андрія, обняв хлопця, поцілував.
— Звідки ж такі відомості були про них? — запитав Кошового після того, як були вручені нагороди.
— Ну, знаєш, ми не маємо щастя бути батьками нагороджених дітей, а тому більше знаємо, чим, не вказуючи пальцем, деякі батьки.
— Товаришу командире! — підійшов до Дмитра Пантелій Жолудь, сяючи орденом Червоного Прапора. — Відпустіть до завтрашнього дня додому. Матір, сестричку хочу провідати.
— Аж коли про них згадав. А насправді?
— Матір, сестричку і ще одну сестру.
— Двоюрідну?
— Так, здається.
— Їдь, тільки щоб завтра увечері був.
— Як із пушки буду. Ви ще не знаєте мене!.. А деньок який сьогодні, товаришу командире! Півжиття віддай — і мало!
— Хороший деньок, — і заслухавсь, як на прогалині, зімкнувшися тісним колом, спираючись на зброю, заспівали партизани. Переливчастий міцний тенор неспішне і привільне вивів перші слова величної пісні, і всі підхопили її міцними, по-степовому широкими голосами.
Безмежне роздолля, що не знає кінця-краю, і роздум, і відвага, і глибинний сум так переплелися у пісні, що Дмитро не витримав — підійшов до співаків, сів біля них, увійшов і чуттям, і думою, і голосом в пісню. «От де вона — вірна кров народна», — задуманими очима оглядав своїх товаришів по зброї.
Та недовго довелося співати: підійшов Тур, і вони обоє попрямували в штаб з'єднання, де мало розглядатись питання про масово-політичну роботу серед населення партизанського краю.
XXІV
Вночі розвідники Гоглідзе привели до свого командира оброслого, сухорлявого чоловіка. В його помутнілих до жовтизни очах горів хворобливий блиск. Рука була обмотана закривавленим чорним ганчір'ям і підв'язана грубим полотняним рушником до шиї. Розбиті черевики порозбухали од вогкості, вся одіж, пошматована і пошарпана, пахла болотом. Утома аж перехитувала його, опускала набряклі і посинілі повіки, тільки різко окреслені складки біля рота говорили про шалену впертість та біль.
— Сідай! — показав рукою на стілець Гоглідзе, коли заспаний бородатий хазяїн хати поставив на столі мідний, приплюснутий біля гноту, каганець із гільзи снаряда.
— Хто ви будете? Партизани, бандерівці? — в очах блиснули стиснуті одна до одної вогкі іскорки.
— Допитуєм ми тебе, а не ти нас, — вивчаючи, подивився на нього розвідник.
— Тоді більше не почуєте від мене ні слова, — скам'янів і прикусив уста.
Гоглідзе зрозумів, що в такого і обценьками слова не вирвеш. Не раз допитуючи фашистів і різних непевних осіб, навчився зразу, чуттям, пізнавати, чого кожен вартий, як буде поводитися, говорити — чи плакати, благати, чи затнеться, мов камінь.
— Партизани ми, — відповів тихо, не спускаючи погляду з невідомог.
— Чим доведете? — навколо невеликого, пригнутого донизу рота різко, двома півколами, окреслились зморшки.
— Чим? — встав із-за столу командир. — Ось чим. Дивись! — і показав на стіні невелику вирізку, очевидно, з школярської книги: на лавочці, всміхаючись, сиділи Ленін і Сталін.
І зразу ж обличчя невідомого подобрішало, пом'якшали складки біля рота, і він у здивованні, ще не зовсім вірячи собі, ступив крок до стіни і похитнувся. На якусь хвилину обм'якла вся напруга, що так жорстко тримала його, низько опустилися плечі, але то було тільки на хвилину. Збираючи всю силу, він випростався, рівно сів на стілець і, притримуючи здоровою рукою перев'язану, пом'якшеним, співучим голосом, що ніяк не в'язався з усією його поставою, заговорив:
— Я, товаришу командире, партизан із загону імені Тараса Шевченка, Микола Кондратюк. Рівно двадцять днів тому на нас напала і оточила есесівська дивізія «Вікінг». Сімнадцять днів ми билися в лісах. Гранатами і собою підривали танки, нищили фашистського гада. Основні сили загону прорвалися і пішли рейдом у Західну Україну, а ми, прикриття, витримали на собі усю навалу і після форсування ріки наскочили на бандерівців. Вдарили в спину, сучі діти, і не довелося нам прорватись до своїх. Тепер дивізія «Вікінг» спішно перекидає сили на боротьбу проти партизанського з'єднання. Очевидно, вашого. Я все сказав.
— Документи які-небудь є?
— Документи? Ні. А може це пригодиться? — поклав здорову руку на стіл. Ні на одному пальці не було нігтів, лише почорніле, потріскане м'ясо нерівно, сухими грудочками затягнуло довгасті вічка на кінцівках. — Гестапо видало такий документ.