Гоглідзе, примружившись од внутрішньої дрожі, пішов у кімнату, щоб чимсь почастувати гостя. Коли він повернувся із хлібом і холодним м'ясом. Кондратюк, нерівне, з присвистом вдихаючи повітря, уже спав, опираючись головою об стіл.
З запізненням приніс недобрі вісті у штаб партизанського з'єднання і Степан Русов — перекладач військового коменданта залізничного вузла. Русов, працюючи з доручення партизанського штабу, доповідав про всі важливі події. Тепер у місто прибула каральна експедиція в складі п'яти тисяч німців, що їхали на фронт, і трьох тисяч мадьярів. На допомогу їм ішла дивізія «Вікінг». Усе лісове привілля ворог брав у широке кільце. Одним ударом фашисти хотіли знищити партизанський рух в навколишніх селах і лісах.
Партизани почали гарячковите готуватися до нових боїв. Перевіряли зброю, мінували дороги, посилювали розвідку і охорону. Вони повідомили про наближення великої навали усі села партизанського району.
І потягнулися в ліси підводи, худоба; люди ішли гуртками, сім'ями і поодинці, несучи в клуночках трохи одежі й харчів. А решту пожитків віддавали партизанам, закопували у землю, щоб нічого не дісталося ворогові. Усі партизанські родини перебралися в ліси. Ішла більшість населення, що мала якісь засоби пересування або надіялась на свої сили і ноги. За яких-небудь два дні опустіли села: тільки старі та хворі залишилися в осиротілих будівлях.
З тяжкою тривогою прощалися сиві батьки зі своїми дітьми, рідними та кревними. І була у тому прощанні така скорбота, такі сльози, начеб люди залишалися не в своїх домівках, а в зарані вготованих домовинах…
Та так воно й було — передчуття не обманювало. Ті, хто зібрався ділити хліб і сіль і вагу нелегких доріг із партизанами, мав невмирущі надії, а яка ж могла бути надія в тих, що залишалися на поталу ворогові! Навіть худоба, чуючи лихо, важко ревла по закурених дорогах, сумовито вили собаки на подвір'ях і не гавкали, коли входив хтось чужий.
— Тварина чує біду, — розсудливо говорили старі люди j затуманеними очима, по-новому, так, як після тяжкої хвороби оглядались навкруги.
Ніяк не виходила з пам'яті Дмитра звичайна картина тих днів. Біля Бугу, потьмареного надвечір'ям, люди переправлялися на той берег невеличким паромом і на човнах. Святковий одяг ніяк не пасував до сумовитих облич. На літніх жінках красувалося старовинне, пропахле роками і скринею, ще може дівоче, вбрання. На грудях подзвонювали червоні корали. Ось зупинилася біля берега невисока, з добрим, засмученим обличчям молодиця, вгорнувши в поли пальта невеликого хлопчика. Великі виразні очі зверху і знизу підвела темінь, і така в них ниюча туга, що аж дивитися страшно. До неї, спираючись на палицю, підійшов увесь сивий, як туман, дід.
До піщаного виступу, з шипінням розводячи воду, похитуючись на хвилях, наближався човен. Молодиця подивилася в очі старому. Потім, притримуючи однією рукою дитину, другою охопила посічену зморшками шию діда, поцілувала його в уста і відхилилась назад.
— Простіть мене, тату, — задрижав пройнятий сльозою голос.
— Нехай люди простять, доню, — урочисто і твердо промовив. — Шкода, що не можу з вами піти — відходилось моє. Синка ж бережи. Може й чоловіка вбито, так рід увесь на дитину перейде. Кріпко сина бережи, — і незграбно подав жінці червону піонерську краватку. — Це нашого Івана… Приберіг…
Молодиця, похиливши голову, застигла нерухомо на човні. Все ширшала смуга між нею та берегом, на якому з простягнутими руками нерухомо стояв батько. Вітер перебирав на його високому жовтавому чолі сиве покручене волосся, а з очей старого тихо падали сльози, і пісок біля ніг був посічений дрібними вогкими шротинками.
Хвора Марія Бондар з сльозами на очах попрощалася з Дмитром, Югиною і внучатами, а сама навідріз відмовилася піти у загін.
— Де родилася, там і помру. Не моїй старості ходити по лісах.
Ідучи із. сім'єю в Городище, Дмитро пригадав, як він ночував у сиріт в Супрунівці і, підізвавши до себе Пантелія Жолудя, наказав:
— Тобі треба привезти в наш табір Івана і Ганю… Пам'ятаєш дітей?
— Пам'ятаю, товаришу командир, — засвітилися ласкавим усміхом димчасті очі партизана. — Зараз можна поїхати?
— Зараз. І передай їх на догляд якійсь хорошій матері.
— Добре, товаришу командире! — 3 місця, пригинаючись, пустив у галоп свого любимого тонконогого Шпака, веселого і розумного коня, що по голосу і свисту всюди пізнавав свого хазяїна.
…З нового партизанського поповнення не утворювали окремих бойових одиниць: наближались грізні бої, а тому всіх, хто міг носити зброю, розбили по раніше сформованих ротах і взводах. Кожна рота мала «патронат» — так партизани прозвали свої родини.