— Може я замість вас останнім відходитиму?
— Ні, потрудіться виконувати наказ! — Лихий, пішов у темряву назустріч дудонінню і частим спалахам ворожих кулеметів, що, здавалось, захлиналися власним огнем.
Боляче і досадно стало Михайлові. Коли б він був винен у цьому… На війні, як на війні — все буває. Кому потрібні твої переживання? Діло потрібне! І він швидко пішов відводити з півдня першу рогу, щоб поповнити нею найрідше прикриття на західній дільниці лісу. Повз нього Пантелій Жолудь мовчазно проносить щось важке і чорне.
— Що, вбитий? — підсвідомо догадується.
— Вбитий. квген Свириденко. Не дочекався хлопець… — не договорює Пантелій. Тільки зітхання вирвалось.
Созінов механічно здіймає шапку з голови, підходить ближче до Жолудя, який кладе Свириденка на траву. Далекий світ зорі тьмяно освітлює спокійне обличчя партизана, нерухомі руки його широко розкинуті, до них м'яко торкається жива росиста трава. І враз начальник штабу виразно чує якийсь шерех. З надією, хвилюванням і острахом він припадає до бійця.
— То годинник б'ється на грудях квгена, — скорботно в тиші лунають слова Пантелія. — Час не спиняється, його не вбити ворогам.
XXVІ
Нарешті після впертої стрілянини на південному заході одна за однією піднялись три ракети.
— Проскочили, — полегшено зітхнув Тур, пригинаючись до самої гриви коня, щоб не зачепитись головою за гомінке гілля, налите прохолодою і росами.
Дмитро нічого не відповів. Оті червоні пелюстки, що облітали і гасли в тривожному небі, зразу ж одірвали його думи од загону, і всім мозком оволоділи тепер штабний взвод і група прикриття, що захищала Біле озеро.
Дорогою проїхав броневик, сліпучо освітив узлісся, і тіні, наздоганяючи одна одну, так заворушились у лісі, що здавалося, наче на землю падали і підводились, ідучи у безвість, живі сплетення велетенських перехресть. Кулемети навмання застрочили по стовбурах, виточуючи з них весняний сік. Лунко відщеплювались тріски, глухіше — кора; тріщали, шуміли і зітхали перебиті гілки. Якийсь наполоханий жеребець звівся на диби, заіржав.
— Стій, холеро! — і задзвеніла уздечка.
І тільки стихала стрілянина, в кущах, спочатку несміло, подавав голос соловей, обзивався другий, і увесь ліс починав співати — урочисто, радісно, немов кожне дерево, перехитуючись, перебирало невидимі переливчасті струни.
«Що ж, і пташина привикає до війни», — майнула непрохана думка, відриваючи від напруженої сіті планів і образів. Вирісши на лоні природи, Дмитро, навіть сидячи над картою, завжди мислив образно і так в уяві освоював місцевість — шляхи і стежки, ліси і переліски, болота і озера, що часто, вперше проїжджаючи ними, він оглядав усе, начебто воно було давно-давно знайоме. Абстрактну думку йому важче було охопити, і тільки коли вона обростала картинами — розкривалась легко і глибоко, як несподівана галявина в тінистім чорноліссі. Око ж мав гостре і пам'ятке. Кине думкою на якийсь шматок землі — і вже він спливає перед ним зі своїми неповторними обрисами, покраяний дорогами, як хлібина ножем, обсіяний згадками, як нива зерном.
Уже в який раз він перебирав в уяві увесь закільцьований ліс — і нічого путнього не міг вигадати. Прорватися тепер можна було тільки до річки, де засіли мадьяри. Усі дороги були перехоплені броневиками і танками. Не мадьяри і не річка лякали його: мадьяри вночі навряд чи устоять проти рішучого натиску, а річка була вузькою — звичайною деревиною можна було з'єднати низькі береги. Але за нею починалось болото, нешироке та грузьке, непрохідне весною.
Партизани мовчки чекали його наказу. І тільки Тур розумів, як неспокійно на серці командира.
Від Маркового поля проїхав танк, вдарив із гармати в ліс, і злякано кинулась утікати в яри божевільна луна, немов боячись, що її придавить перебите снарядом гіллясте дерево. І раптом блиснув великий зубцюватий кущ червоного сяйва, а потім усім лісом струсонув громохкий вибух.
— Ще один підірвався! — промовив хтось чистим тенором.
— Туди йому й дорога.
Після вибуху з поля міцніше вдарили кулемети і автомати. Сполохано, якимсь божевільним фейерверком замерехтіли ракети, Знову притихли солов'ї, і Дмитро повернув коня, кроком поїхав повз застиглі постаті вершників і піхотинців. З глибини лісу забряжчала зброя, затріщав сухостій, почувся притишений тупіт ніг. Партизани, мов по команді, обернулись назад, наставляючи зброю в темінь.