«Чому ж ти не можеш вирвати родину з фашистських лапищ? Бо сили у тебе нема. Ворогів тисячі, а в тебе шістдесят партизанів… А як ти тепер глянеш у вічі бойовим друзям? Вони ж на тебе так надіялися»…
Позад нього гримлять артилерійські розриви, вищить шрапнель. А то знову б'ють по лісах. Бийте, гатіть по ще теплому місці!.. Звісно, завтра, позавтра вся ворожа сила буде блукати по лісах. Ну, от почнуть наступ. Підірвуться один-два танки на мінах. Знову зупиняться. Бо їм нічого спішити. А потім почнуть обшукувати усі лісові закутки, палити, громити землянки, табір… Чиї це слова: «У партизана тисяча доріг, у фашиста дві: одна — в землю, в могилу, друга — на небо до чортів».
Майнуло життєрадісне обличчя Гоглідзе і десь зникло за човном.
«Зараз їх повезли. Може привезли вже в тюрму. Завтра почнуть допитувати. Розстріляють не раніше, чим вдосвіта… Треба прорватись! Попередити!»
І він майже біжить, наздоганяючи партизанів.
— Товаришу командире! — чує біля себе голос Пантелія Жолудя.
Дмитро не помічав, що хлопець весь час, охороняючи свого командира, був поблизу нього.
— Що скажеш, Пантелію?
— Та нічого. Невесело на душі, товаришу командире.
— Знаю, Пантелію. Кріпися, партизане! — важкою рукою сперся на плече парубка…
На світанку в невеликому лісі зібрав Дмитро на нараду похмурих од горя і втоми партизанів.
— Товариші народні месники! — тихим міцним голосом звернувся до них. — Велике горе налягло на нас. Частину наших родин захопив ворог. Закатує їх, замучить — самі знаєте… Колись, у перші дні життя нашого загону, ми ухвалювали рішення голосуванням. Тепер, коли нас тільки одна жменька залишилась, я хочу знати ваше слово: поки фашисти трощитимуть наш табір, зробимо наліт на тюрму, чи ні?.. Хто за те, щоб напасти на місто, — підніміть руки.
І здригнулися, пом'якшали його уста, але то було зовсім інше ослаблення тіла. Аж освітився, коли побачив, як пожвавішали натомлені і заклопотані обличчя партизанів. Більшість із них, мов змовившись, підняли обидві руки.
— Добре, хлопці! Тепер — відпочивати! — грізно блиснули очі Дмитра в червоних підпухлих повіках.
Наказавши зразу ж Пантелієві Жолудю піти в розвідку, сів із Туром, обмірковуючи план нападу…
— Так от, зараз же, поки не пізно, скидай поліцейську форму, — суворо звернувся Пантелій Жолудь до Мирона Варича, огрядного партизана.
— Як скидай? А я в чому буду ходити?
— А мені яке діло? Хочеш — у спідніх гуляй, хочеш — у трусиках шпацируй — тепер тепло, нежитю не піймаєш. Ну, скоріше мені виконуй наказ командира. Нема коли з тобою теревені розводити.
— Так що це. насмішка? — злиться партизан.
— Ну, ти мені не дуже. За такі слова у воєнно-партизанське врем'я як докажу… Ти ще не знаєш мене!
— Іду до командира, — рішуче наміряється іти Варич.
— Почекай, не спіши, — заспокійливо кладе руку йому на плече. — Давай поміняємося вбранням, моє серце, бо мені у розвідку іти. — От чорт! — лається Варич. — Давно б так сказав.
— Сам ти чорт болотяний. Як штани грязюкою замазав. Прямо тобі не штани, а один підрив поліцейського авторитету.
І незабаром уже Пантелій, пильно оглядаючись навкруги, прямує шляхом у місто. Природний партизан, наділений безмежною хоробрістю і силою, він завжди просився іти у найнебезпечніші місця, чуючи; як радісно і злісно тужавіє і набирає крицевої гнучкості його тіло. Одно лише горе стояло на перешкоді — горілка: якщо траплялася нагода, рідко міг Пантелій проминути спокусу.
— Да, горілка до добра не доводить, — погоджувався, коли йому починали вичитувати. Зарікався пити, але при першій зустрічі із чаркою забував попередні гріхи.
У місті Пантелій довідався, що родини партизанів знаходяться у лівому крилі в'язниці, і почав вивчати усі підступи до проклятого місця.
Здавалося б, уже пора було іти до партизанів, та Пантелій почав блукати напівмертвими вулицями. Скоро його увагу привернув будинок військового коменданта, і не так будинок, як розчинений гараж, біля якого стояло кілька машин. Спочатку майнула радісна думка — вибрати зручний час, вивести машину і, паном діло, приїхати до партизанів. Але потім назрів інший план, і Пантелій, переповнений гордовитими думками, поспішив до своїх. Повернувшись у лісок, він гаряче почав доводити Дмитрові:
— Мені дайте тільки шоферів, і я на повному ходу в саме пекло приїду, як часи. Ви ще не знаєте мене!..
XXX