Заціпенілий мозок вже не колише думками, а якось боляче вириває з темряви несподівані образи й видіння і раптово розмелює їх на чорні клуби пилу або вганяє в землю…
Яке то було щастя! Восени, в неділю ранком, вони завжди ходили в ліс по гриби. Нахилиться мати над нею:
— Вставай, доню, час іти.
За вікном в блідосиньому небі плещеться зірка, на лаві стоять плетені з червоної лози кошики, накриті білим шорстким полотном. На столі шумовинням грає у кухлях парене молоко.
— Ні пуху вам, ні пера, — скаже тітка Дарка, і мати всміхнеться доброю, трохи зверхньою усмішкою.
Росистими городами вийдуть на колгоспне подвір'я, де біля стельмашні біліють нові, іще не вковані залізом вози, а навколо пахне анисимівка, пепінка, червоний джонатан — сад розрісся, як гай. А мати її працює в садово-городній бригаді.
І неодмінно їм дід Терентій винесе на дорогу доспілих яблук і грушок.
— Спасибі, діду Терентію, у нас свої є, — скаже мати, здоровкаючись.
— Їж, поки рот свіж, а як зів'яне — і сова не загляне, — роблено хмуриться. — На гриби старого попросиш…
І вже більше нема ні матері, ні діда Терентія, ні саду — усе, усе винищує проклятий фашист.
І вже ця згадка про людовбивців є тою першою ниточкою, що поєднує її горе з навколишнім буттям…
Чиїсь руки накидають на схолоднілі плечі якусь одежину, і щось у тих неквапних м'яких руках є таке, що властиве тільки її матері. І дівчина з подивом одводить свої пальці від очей. Біля неї порається, теж заплакана, Югина.
— Накрийся, дитино. Наші принесли трохи одежі… із тої, що поздирали душогуби із нас.
Дівчина хоче щось сказати, але це так важко, неначе серце вирвати із грудей. І знову заливається плачем, але не відкидає з плеч теплих неквапних рук, бо вони їй ще більше нагадують образ матері. І в гіркоті холодного болю плюснула якась тепла, як сльоза, хвиля.
Гудуть машини дорогою. Ось заметишились партизани. Вдарили постріли, а потім чийсь радісний голос полегшено сказав:
— Проскочили.
Чий же це голос? Він так схожий на голос Михайла Созінова.
Непомітно продовжується тонесенька ниточка, що зв'язує її горе з навколишнім життям. Хай вона ще тоненька, як павутиння на осіннім кущі, не раз обірветься, але знову і знову натягнеться, а до неї приєднаються інші — закономірно і міцно, бо така сила життя: затягувати рани рубцями, а потім і рубці відслоювати від живого болючого тіла, робити менш примітними.
В інших умовах, може, її горе рубцювалося б місяцями, вибило б надовго дівчину із звичайної колії, але тепер життя вимагало від неї повної напруги, від якої не можна було ухилитись, як від граду на голому полі…
В глухих лісах поховали Докію. Недалеко від свіжої могили покинули партизани машини, бо невистачило пального, і, майже не відпочиваючи, пішли точно на південь, в надії наздогнати своїх до переходу через кордон. Кожен розумів, що від цього залежало все. Голодні, почорнілі від втоми, поту і пилу, рухались лісами вдень і вночі. Спали по три-чотири години. Похуділий і постарілий Дмитро, з запаленими червоними очима, знав тепер тільки невблаганне одне:
— Вперед, партизани! Вперед!
І брав на руки підбитого сироту Івася, ще з більшою тугою пригадуючи своїх дітей.
— Не треба, дядю Дмитре, — просився хлопчик, а сам іще міцніше притулявся усім тілом до командира.
Якось партизани на галявині перепинили візника, що віз в бідонах на молочний пункт молоко. Кожному партизану припало рівно по півлітра молока. Пили по черзі з німецьких нікельованих баклаг. Потім рештками живлючої рідини заповнили баклаги, щоб можна було підтримати сили найбільш знесилених жінок і дітей. Коней також забрали з собою: на воза посадили тих, хто не міг уже рухатись. І знову твердий голос Тура:
— Вперед, партизани! До своїх!
Комісар за ці дні зовсім висох, але навіть і в години перепочинку не відпочивав, допомагаючи людям. А під час маршу більшість часу проводив у зміцненому ар'єргарді.
«Двожильний», — дивувався Дмитро, почуваючи, що і його вже валить утома із ніг.
— Вперед, партизани!
Ледве підводились жінки на скривавлені розпухлі ноги, — але треба було йти — і йшли. Найтяжче було рухатись після відпочинку, а потім розходилось болюче тіло, не так палало і нило.
Світлої місячної ночі їх наполохав якийсь дрібний і частий перестук. Дмитро зразу з кількома партизанами вискочив наперед і заліг за деревами. На хвильку перестук замовк, а потім знову почав наближатися, ритмічно і легко.