— Живемо, Пантелію!
— Живемо, товаришу Дмитре!
Вперше називає його по імені. Значить, чує по голосу, теж приготувався хлопець до смерті, і в останні хвилини хоче бути ближче до командира — не тільки плечем, а й душею, словом.
— Що ж, у полон нас хочуть взяти?
— Дідька лисого візьмуть! Хіба партизани в полон здаються? Не така душа у нас.
Ахкає граната, вириваючи стовп попелястої лісової землі, а над ними наполохано шарудить посічена листва.
— Русь, здавайся! — вже в який раз кричать охриплі голоси.
— Я тобі здамся, поганцю! — вилаявся Пантелій і знову махнув рукою.
— Живемо, товаришу Дмитре!
— Живемо, Пантелію…
Ага, вже годі брати в полон. Він бачить, як присадкуватий солдат підводить протитанкову гранату. Дмитро, опереджаючи його, швидко кидає свою, траси гранат перехрещуються, і враз гаряча хвиля б'є його в груди, земля зі страшним гуркотом забилась під ногами і, обриваючись, полетіла униз…
XXXІІІ
Тільки вдарили постріли, Андрій сіпнув Ольгу за рукав:
— Лягай!
Його зір, слух, розум були в такій гострій зібраності, що навіть роздавалася темінь, вчувався найменший шерех попереду і, особливо, позаду, вгадувалися дії охорони. Ось вона зараз почне прочісувати чагарник. Треба заховатися за горбком або знайти який видолинок.
По-пташиному пінькнула над ним підрізана кулею гілка і впала хлопцеві на голову, обдаючи обличчя студеною росою. Затріщали, залопотали прострілені, посічені кущі, неначе вогонь розривав і скручував їхні пругкі волокна.
Плазом поповзли вперед, оточені нестихаючим лісовим гомоном.
— Андрію, мені страшно, — Ольга, цокаючи зубами, торкнулась братового плеча, і в її голосі почувся плач.
— Тоді вертайся назад, — суворо обрізав. — Голови не піднімай, розумнице, бо нею кулі не розіб'єш, — був нарочито грізний, щоб не розчулити сестру.
Дорогу їм перегородило вивернуте бурею дерево, і Андрій похапцем скотив Ольгу в глибоку, ще не позазілювану яму, що міцно пахла коренем і грибною лісовою землею. Притулились одне до одного, мов пташенята в гнізді. Поволі затихали постріли, зітхаючи, втихомирювались ліси, і така тиша розлилась в темряві, що навіть своє дихання заставляло насторожуватись і прислухатись.
— Андрію, не розшукають нас фашисти? — охопила обома руками братове плече.
— Не до нас їм. Вночі фашист боїться лісу. Кожен кущ йому за партизана здається… От мені ці жінки, вже й розрюмсалась.
— Я ж не плачу, Андрію, то тільки сльози так течуть… Ой, що ж буде з нашою мамою, бабусею! — і затряслася, опускаючи голову на. коліна.
— Може їх наші визволять. Ти посидь, а я побіжу, гукну матері, що ми живі.
— Мені страшно. Я боюся…
— Цить. Лічи до трьохсот, і я повернуся, — вискочив з ями.
Дитячий розум підсвідоме вхопився за лічбу. Кілька разів Ольга збивалась із рахунку, починала заново і знову збивалась. Раптом, мов крізь сон, почула вдалині:
— Мамо, ми живі!
Знову плеснув постріл, потім затріщали кущі, і вона, охоплена страхом, хотіла кинутися в ліси, коли озвався такий дорогий і довгожданий голос:
— Ольго, де ти?
— Я тут! — вискочила з ями і побігла в обійми брата.
Холодний дотик руки до її голови, плеча трохи заспокоїв дівчинку, але дрож, дрібна і гостра, весь час перекочувалась по стужавленому тілі.
— Ольго! Підемо зараз розшукувати батька.
— Підемо… Коли б його знайти. Ти знаєш дорогу, Андрію? Сторожко прислухаючись до кожного шереху, пішли до середини лісу, що зводився над ними то двома, то трьома зубчастими поверхами, то суцільною чорною стіною. Полохлива, луна приносила приглушені вибухи, потворними ротами світилися напівпротрухлі пні, і крила дерев лякали глибоким зітханням.
Ольга, пригнічена похмурою величчю настороженого нічного лісу, почула, як її окутує, приголомшує острах, притупляючи біль. Перестала плакати, намагаючись не відставати від Андрія. Вона тепер пригадала давню казку про брата і сестру, розказану Андрієм іще перед війною, і глибока повага до нього охопила усе її натомлене тіло.
— Сядьмо, Андрію, — промовила не тому, що їй хотілося-перепочити, а щоб почути його заспокоююче слово.
— Ти що? Втомилася? — зупинився, обертаючись до неї лицем, і поклав долоню на плече сестри.
— Hі.
— Тоді будемо поспішати. Не рівен час, — ледве не вирвалось зітхання, але вчасно стримав себе, щоб не перелякати Ольгу. «Бідна вона», — зі зверхньою ласкою подумав. А сам з тривогою прислухався і придивлявся до лісу. Частіше почав зупинятися, нарешті нерішуче застиг на невеликому зрубі, тоскно розуміючи, що заблудився.