— Націоналісти, сукини сини, вбили, — розповідав Дмитрові. — Із оточення ми з боями вийшли до так званого «дистрикту Галіції» і попали в друге оточення — бандерівське. Довелося піти на хитрість — об'явили, що ми загін батька Федора, і подалися знову на Поділля Коли ж розгромили фашистів у двох районних центрах, «щирі» зрозуміли, що то діє партизанська рука, і кинули свої банди на нас. Ми провчили добре їх… Уявляєш собі, в одному бою я стрівся з Карпом Барчуком. Жаль, що не довелося наздогнати його… Одужуй скоріше, — і, прощаючись, ласкаво торкається пальцями до розбухлої руки Горицвіта.
XXXVІ
Дмитро, опираючись на палицю, поволі вийшов до лісового озера. Тихо шумів шершавий вузлуватий очерет, на воді пишно розцвілися білосніжні лілеї; в округлі м'ясисті заслонки листу купав билися мальки і кидалися врозтіч, коли з глибини блискавично злітала довга тінь крапчастої щуки. Бігли і зникали у зелених берегах пухнасті хмари; зірчасті плетива горіхів, оповиті диким хмелем, нависали низько над невсипущими хвильками, і тривожний чаїний плач злітав над розквітлим осоконем.
Поруч, на прогалині, що колись оралася, засівалася, тепер піднявся високий гостролистий пирій, жовтіла щільно притуленим суцвіттям наперстків терпка пижма і осипалось похилене колосся здичавілого жита.
«Скоро засіємо тебе, ниво! — усміхнувся, пригадуючи схвильовані слова Григорія про події на Білгородсько-Курській дузі. — Україну вже звільняють. Україну!»
Хотілося ще раз на самоті пережити це радісне повідомлення Хотілося скоріше зовсім одужати, знову кинутися в бої, піти назустріч своїй великій армії. Вірилось, що доживе він до того дня, коли вся його земля, вільна і щаслива, підійметься з попелу і руїн, іще в стократ дорожча і могутніша, і на здичавілому полі закрасується золотий колос, і в нових хатах загоряться вогники щастя, і в щасливих батьків народяться щасливі діти.
При згадці про дітей тяжко занило серце. Скільки він думав-передумав про свою сім'ю. Одна думка, що, може, став уже таким самотнім, як Григорій Шевчик, кидала Дмитра у холодний піт.
«А живе чоловік. І як ворога громить! — майнув перед очима образ Григорія. — Іншого, може, надломило б горе, а цей тримається, неначе із каменя збитий».
Повага і приязнь Дмитра усе більше зростали, коли він знайомився з бойовою роботою загону Григорія. А підривна група, яку очолював інженер Смирнов, захопила командира: кожен брусок толу розраховано — на висадження мосту стільки-то треба, на водокачку — стільки-то.
«А ми не вміли шанувати добро. На одну школу двісті кілограмів вгатили».
Зацікавило і рішення про покарання. Партизанові, що чимсь проштрафився, доручалося найважче завдання. Виконанням його спокутувалась провина.
Все вище і вище з-за лісу підводилося сонце, натягуючи поміж деревами золоті кросна, виплітаючи на землі плямисті тіні. Знову пригадалося дороге повідомлення, і добре стало на душі, немовби отой гарматний грім уже перекинувся сюди, в безмежні простори Поділля.
— Товаришу командире, покуштуйте яблук! — до нього, обнявшись, підходили розчервонілі од сміху нерозлучні друзі: Олекса Слюсар, Пантелій Жолудь і Лазорко Іванець.
Уже кілька разів, тримаючись один одного, вони ходили в бої з новим загоном. І Григорій тільки головою похитував:
— Коли в тебе, Дмитре, всі такі партизани, то з ними можна землю перевернути.
— Не хочу перевертати. Хай собі і далі крутиться навколо сонця, — несподівано він ставав задуманим. Тихо продовжував: — Так, всі такі… були…
Пантелій звернувся до Дмитра:
— Товаришу командире, надумалися ми в районі забрати собі машини — надокучило пішки ходити, невигідно: і ноги болять, і чоботи рвуться. Відпустіть на добре діло.
— Як думаєш напад зробити? — зацікавлено поглянув у одверте, сміливе обличчя парубка з димчастосизими очима.
— Думаю узяти з собою кілька шоферів, переодягнутися всім у поліцейську форму і вдень піти у місто. Дійдемо до поліції, знімемо вартових і зразу в гараж — він коло самої поліції стоїть. Поки розкумекають, в чому справа, — ми уже на машинах вискочимо на шлях. Тут найголовніше — несподіванка… Для вас легкову постараюсь добути.
— З командиром загону говорив?